Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Європа не могла уникнути певних кардинальних змін. Про повернення до безславного минулого не було й мови. Але що тоді мало прийти замість нього? Можливо, комунізм і став хибним рішенням, але проблема, яку він намагався розв’язати, була цілком справжньою.

На Заході перспектива значних змін поволі розвіялась, не в останню чергу завдяки американській допомозі (і тиску). Привабливість програм народних фронтів, а заразом і комунізму зблякла: і те, й інше було рецептом для важких часів, а на Заході, принаймні після 1952 року, часи вже не були аж такими важкими. Тож у прийдешні десятиліття про сумніви в перші повоєнні роки забули. Але вірогідність (навіть висока) того, що події розвиватимуться інакше, у 1945 році здавалася дуже реальною. Саме для того, щоб не допустити повернення старих демонів (безробіття, фашизму, німецького мілітаризму, війни та революції), Західна Європа обрала той новий шлях, які ми всі тепер знаємо. Постнаціональна, соціально захищена, об’єднана мирна Європа не була витвором оптимістичного, амбітного та далекоглядного проєкту, як це мрійливо уявляють сьогоднішні євроідеалісти. То було непевне дитя тривоги. У тіні історії її очільники здійснювали соціальні реформи та будували нові інститути задля профілактики, щоб не повторити минулого.

Це легше усвідомити, якщо згадати, що влада Радянського блоку, по суті, втілювала аналогічний проєкт. Там також понад усе намагалися створити перешкоду для політичного відступу, хоча у країнах під владою комунізму це мало бути досягнуто не через соціальний прогрес, а шляхом фізичного примусу. Нещодавню історію переписали — а громадян змушували забути, — припускаючи, що соціальна революція під проводом комунізму усунула не тільки недоліки минулого, а й умови, які до них призвели. Як ми побачили, це твердження також було міфом чи, в кращому разі, не більше ніж напівправдою.

Але комуністичний міф також мимоволі свідчив про важливість (і труднощі) того, у який спосіб буде врегульовано обтяжливу спадщину в обох половинах Європи. Перша світова війна зруйнувала стару Європу. Друга світова створила умови для Європи нової. Але на всю Європу впродовж багатьох десятиліть після 1945 року кидали тінь примари диктаторів та воєн нещодавнього минулого. Цей досвід об’єднував післявоєнне покоління європейців та відрізняв їх від американців, для яких уроки ХХ століття були геть іншими та загалом більш обнадійливими. Це обов’язкова точка відліку для всіх, хто хоче зрозуміти європейську історію до 1989 року і збагнути зміни, які відбулися після.

У своїй праці про погляд Толстого на історію Ісая Берлін окреслив відмінність між двома напрямками інтелектуального мислення, цитуючи відомий рядок вірша давньогрецького поета Архілоха: «Лисиця знає багато речей, а їжак — одну велику». За визначенням Берліна, ця книжка — точно не «їжак». На сторінках цього видання я не пропоную однієї великої теорії щодо сучасної історії Європи, не викладаю однієї всеохопної тези чи єдиної всеосяжної оповіді. З цього, однак, не випливає, що я вважаю, ніби історія Європи після Другої світової війни не має визначальних контурів. Навпаки, має, і не один. Наче лисиця, Європа «знає багато речей».

Насамперед це історія ослаблення Європи. Держави, які її складали, після 1945 року більше не могли претендувати на міжнародний чи імперський статус. Два винятки з цього правила — Радянський Союз та, певною мірою, Велика Британія — були лише напівєвропейцями навіть у власних очах і в будь-якому разі під кінець часового проміжку, про який тут ідеться, самі суттєво ослабли. Більшість інших країн континентальної Європи були принижені поразкою та окупацією. Європа не могла самотужки позбутися фашизму, як і не здатна була без зовнішньої допомоги стримувати комунізм. Післявоєнну Європу звільнили — чи ув’язнили? — сторонні. Тільки завдяки значним зусиллям та через багато десятиліть європейці спромоглися повернути контроль над власною долею. Позбавлені своїх заокеанських територій, колишні морські імперії Європи (Британія, Франція, Нідерланди, Бельгія і Португалія) впродовж цих років повернулися до свого європейського ядра, спрямувавши увагу всередину, на саму Європу.

По-друге, протягом подальших десятиліть ХХ століття відбувся занепад «великих наративів» європейської історії — великих історичних теорій ХІХ століття з властивими їм моделями прогресу та змін, революції та трансформації, які живили політичні проєкти та суспільні рухи, що й розірвали Європу на шматки в першій половині наступного століття. Цю історію також можна збагнути тільки з пан’європейської перспективи: згасання політичного запалу на Заході (за винятком маргіналізованої інтелектуальної меншості) супроводжувалося — із зовсім інших причин — втратою політичної віри та дискредитацією офіційного марксизму на Сході. У якийсь недовгий момент у 1980-х справді почало здаватися, що інтелектуальна правиця може відродити ще один проєкт ХІХ століття з демонтажу «суспільства» та відмовитись від державної політики заради ринку без обмежень та мінімалістичної держави; але цей порив минув. Після 1989 року в Європі не було всеохопного ідеологічного проєкту з правого чи лівого крила політичного спектра — за винятком обіцянки свободи, яка для більшості європейців уже стала реальністю.

По-третє, запізніло і значною мірою випадково на зміну колишнім амбіційним європейським ідеологіям минулого прийшла скромна «європейська модель». Народжена з еклектичного поєднання соціал-демократичного й християнсько-демократичного законодавства і крабоподібного інституційного розширення Європейської спільноти та її наступника Союзу, вона була специфічно «європейським» способом регулювання соціальної взаємодії і міждержавних відносин. Європейський підхід поширювався на все — від догляду за дітьми до міжнародного права — й означав дещо більше, ніж звичайні бюрократичні практики Європейського Союзу та його членів. На початку ХХІ століття він став провідною зіркою та прикладом для охочих приєднатися до нього, а також глобальним викликом для Сполучених Штатів та конкурентної привабливості «американського способу життя».

Це абсолютно неочікуване перетворення Європи з географічного поняття (до того ж вельми проблематичного) на рольову модель та магніт, однаково привабливий і для людей, і для країн, відбувалося повільно і поступово. Європа не була, за іронічним висловом Александра Хвата про розчарування політиків міжвоєнної Польщі, «приреченою на велич». Її появу в такій ролі точно ніхто не міг передбачити ні в обставинах 1945 року, ні навіть 1975-го. Ця нова Європа точно не була заздалегідь продуманим спільним проєктом: ніхто не збирався її створювати. Але коли після 1992 року з’ясувалося, що Європа таки посіла це нове місце в міжнародному порядку, її відносини, зокрема із США, постали в новому ракурсі — як для європейців, так і для американців.

Четверта тема, вплетена в історію післявоєнної Європи, — її складні й нерідко хибно оцінені відносини зі Сполученими Штатами Америки. Жителі Західної Європи хотіли залучити США в європейську політику після 1945 року, однак водночас обурювалися цим залученням і тим занепадом, який настав для Європи. Ба більше, попри