Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

Усе це сталося незрозуміло швидко. Коли б ця смерть описала повне коло, вона б неминуче знищила й мене. Але вона повернула назад, дарувавши мені життя, і навкруг знову залягла темрява ночі.

Горбистий вигін здавався зовсім чорним, тільки смужка шосейної дороги сіріла під темним вечірнім небом. Людей не стало. Вгорі рясніли зорі, а в призахідному небі ще світилася бліда зеленава смуга. Верхів’я сосон і горсельські дахи чорніли на тлі призахідного неба. Не видно було ні марсіан, ні їхньої вежі, лише на тонкому стрижні кружляло те саме дзеркало-диск. Де-не-де дотлівали темні кущі, диміли рештки дерев, і над будинками біля станції Вокінг у вечірньому повітрі здіймалися стовпи полум’я. Все виглядало так, ніби тут ніколи й не було тих жахливих потвор. Купку темних постатей із білим прапором було знищено, але здавалось, ніби вечірня тиша й не порушувалася.

Тільки зараз я зрозумів, що стою отут на темному пустирі зовсім самітний та безборонний. Раптом мене обійняв невимовний страх.

Я повернувся й стрімголов кинувся геть, плутаючись у вересі.

Страх, що охопив мене, був не простим страхом: це був панічний жах — не лише перед марсіанами, а й перед тією темрявою й безгомінням, що причаїлися довкола. Я втратив усяку мужність і тікав, боячись навіть озирнутися назад.

Пам’ятаю, в мене було таке відчуття, ніби моїм життям хтось бавиться, що ось навіть тепер, коли я вже далеко від небезпеки, таємнича смерть, прудка, як вогняний спалах, може зненацька вистрибнути з ями, в якій лежить циліндр, і зараз мене вразити.

Розділ VI

Тепловий промінь

на Чепгемському шляху

Залишається й досі загадкою — яким чином марсіани могли так швидко й безгучно нищити людей. Багато хто гадає, що вони конденсували інтенсивну теплоту в якихось термоізоляційних камерах. Цю надзвичайної сили згущену теплоту за допомогою параболічного дзеркала з невідомої речовини вони спрямовували променями на обраний об’єкт, — подібне до того, як параболічне дзеркало маяка відбиває проміння. Проте ніхто цього переконливо не довів.

Зрозуміло було тільки, що в основі їхньої зброї лежить теплова енергія.

Від найменшого дотику цього струменя все, що могло горіти, вибухало полум’ям, олово розпливалось, як вода, залізо — розм’якшувалося, скло — тріскалось й текло, а вода перетворювалася на пару.

Тієї ночі щонайменше чотири десятки чоловік, спотворені й обвуглені до невпізнання, лежали навколо ями, а над пустельним вигоном палала заграва.

Звістка про катастрофу одночасно дійшла, мабуть, до Чепгема, Вокінга та Отершоу. Коли сталися вже описані трагічні події, вокінзькі крамниці були зачинені, й численні групки, зацікавлені дивними розповідями, снували Горсельським мостом і далі тропкою поміж парканів — мало не до самого вигону. Молодь, закінчивши роботу, скористалася з цих новин, щоб майнути на гулянки. Не важко уявити той людський гомін, який стояв на шляху в вечірню годину...

У Вокінзі майже ніхто не знав, що циліндр відкрився, хоча нещасний Гендерсон послав на велосипеді посильного до поштової контори, щоб відправити спеціальну телеграму для вечірньої газети.

Коли і люди, прогулюючись, по двоє-троє виходили на відкриту місцевість, то бачили то тут, то там і там купки глядачів, які гарячково сперечалися, спостерігаючи за дзеркалом, яке невпинно кружляло над піщаним кар’єром; ця гарячкова збудженість, без сумніву, передавалась і новоприбулим.

Десь о пів на дев’яту, коли було знищено делегацію з прапором, на вигоні вже було чоловік із триста, окрім тих, хто звернув зі шляху, щоб підійти ближче до марсіан. Там були й три полісмени, один із них кінний: згідно з вказівками Стента, вони силкувалися стримати юрбу і не допускати її близько до циліндра.

В гурті, як звичайно, об’явилося й кілька заводіяк, котрим усяке збіговисько — це тільки нагода для бешкету й гучних забав.

Коли марсіани показалися з циліндра, Стент і О’Ґілві, передбачаючи можливість сутички, телеграфували в казарми: вони прохали роту солдат, щоб оборонити цих химерних істот від будь-якого насильства. Після того вони повернулися до тієї бідолашної делегації. Очевидці, яким пощастило врятуватися, пізніше розповідали про їхню смерть. Ці розповіді збігаються і з моїми спостереженнями: три стовпи зеленого диму, приглушений гул і спалахи полум’я.

Юрбі загрожувала більша небезпека, ніж мені, але частину теплового проміння затримав піщаний пагорок, порослий вересом.

Якби параболічне дзеркало піднялось на кілька ярдів вище, не залишилося б жодного живого свідка. З-за пагорка вони бачили, як спалахував огонь, як падали люди, як невидима рука підпалювала кущі і в вечірніх сутінках швидко наближалася до них.

Потім пролунав гучний свист: він покрив гул із ями, — це над їхніми головами промінь тільки ковзнув.

Вмить спалахнули верхівки буків обабіч шляху, а в найближчому до вигону будинку посипалася цегла, повилітали шибки, запалали віконні рами й завалилася частина даху.

В полум’ї затріщали дерева. Ще кілька хвилин скутий жахом натовп стояв, не знаючи, що діяти. На шлях сипалися іскри, падало охоплене полум’ям гілля.

Вогонь підбирався до капелюхів, до одежі.

Із вигону линули розпачливі крики, зливаючись у суцільний лемент. Кінний полісмен, схопившись руками за голову, з криком промчав крізь очманілий натовп.

— Вони йдуть! — заверещала якась жінка, і люди, штовхаючись, кинулися в бік Вокінга. Юрба летіла, неначе отара овець. Між високими валами, де дорога була зовсім вузька й темна, люди давили одне одного. Не всі вийшли з тієї тисняви: троє розчавлених і затоптаних — дві жінки й хлопчик — залишилися помирати в обіймах темряви й жаху.

Розділ VII Як я дістався додому

Що ж до мене, то я лише пам’ятаю, як зосліпу натикався на дерева, плутав поміж вересу. Мене проймав жах перед прибульцями. Мені здавалося, що безжальний тепловий меч висів в мене над головою, щохвилини готовий обірвати моє життя. Вибравшись на дорогу перед Горселом, я побіг до перехрестя.

Врешті-решт я зовсім знесилився. Стомлений від бігу й хвилювання, я впав край дороги недалеко від мосту через канал, що проходить біля самого газового заводу і лежав нерухомо.

Пройшло, мабуть, чимало часу, доки я отямився. Сівши, я з хвилину не міг зрозуміти, яким чином тут опинився. Недавнього жаху я позбувся, немов одежі. Капелюх мій десь загубився, комірець злетів зі шпонки. Ще кілька хвилин тому переді мною були тільки безмежність ночі, простору й природи, власна кволість, відчай та передчуття скорої смерть. Наразі усе змінилося, непомітно опанували мене зовсім інші настрої, і я знову став таким, яким був завжди, — звичайною врівноваженою людиною. Безгомінний пустир, моя втеча, летючий промінь — все