Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

мабуть, за сотню від ями, до дерев. Я біг якось незграбно і раз у раз спотикався, але все рівно не міг відірвати погляду від жахливого видовища.

Серед молодих дерев і кущів дроку, я зупинився, важко дихаючи, і став чекати, що буде далі. Вигін, довкола якого росли сосни, був усіяний людьми. Вони так само, як і я, напівскуті страхом, дивилися на цих істот. Вірніше, на купи гравію біля ями, в яку вони Впали. Раптом — мене знову пройняв жах — я побачив, як щось кругле й темне ворушиться над самим краєм ями. Це була голова хлопчика, який звалився в яму. На тлі багряного заходу вона здавалася чорною. Ось він підніс плече й коліно вгору, але знову зсунувся на дно. Тоді зовсім зник, і до мене ніби долинув його трохи чутний крик. Я мало не кинувся бігти йому на допомогу — тільки страх не дозволив мені рушити з місця.

Все зникло в ямі за купами розкиданого піску. Кожен, хто йшов із Чепгема або Векінга, був би здивований таким видовищем, — велика людська юрба розсипалась по канавах, сховалася за кущі, ворота й огорожі й, зрідка перекидаючись між собою тихим словом або кількома, — пильно дивилась на купи піску. Барильце з пивом чорніло на тлі багряного неба, біля піщаного кар’єру стояли покинуті.

Розділ V

Тепловий промінь

Вигляд марсіан, які виповзали з циліндра, прикував мене до місця неначе якимись чарами. Я стояв по коліна у вересі й дивився на купи піску. Страх і цікавість змагались в моїй душі.

Я не наважувався підійти до ями, хоча дуже кортіло зазирнути туди. Не спускаючи ока з піщаного насипу, за яким крилися прибульці, я став обходити вирву у пошуках кращого місця для спостереження. Одного разу з’явилися в сяйві призахідного сонця якісь три чорні кінцівки, що нагадували щупальця восьминога, але тут же й сховалися. Згодом піднявся якийсь суглобистий стрижень з диском нагорі, — він, похитуючись, повільно повертався кругом. Що ж вони там роблять?

Глядачі розпалися на дві групи: одна, менша, стояла з боку Вокінга, друга, більша, — з боку Чепгема. Гадаю, вони вагалися, як і я. Кілька чоловік стояли поблизу мене. Я підійшов до мого сусіда, і привітався. Та для зайвих розмов у нього не було часу.

— Які огидні потвори, — тільки й міг сказати він. — Господи Боже, які огидні потвори!

— Бачили хлопчину в ямі? — запитав я, але він нічого не відповів.

Ми стояли мовчки, певніше почуваючи себе один біля одного. Згодом, щоб краще було видно, я вдерся на горбочок, мабуть, усього з ярд заввишки, а коли оглянувся, то побачив, що сусід уже подався до Вокінга.

Сонце зайшло, на землю лягали сутінки, а довкола все було тихо. Мені здалося, що юрба з боку Вокінга побільшала: до мене сягав її приглушений гомін. А от з боку Чепгема людей значно поменшало. З ями ж взагалі не було чути ніякого руху.

Ця тиша підбадьорила людей. Можливо, що й нові прибульці з Вокінга також додали сміливості юрбі. В усякому разі, з настанням сутінок натовп почав повільно й нерішуче наближатися до ями. Чорні постаті по двоє, по троє рухалися вперед, зупинялись і знову рухалися, витягуючись тонким довгим півмісяцем, роги якого поступово охоплювали яму. Рушив до ями і я.

Візники і ще дехто наважилися підійти аж до самої ями. У цю мить до мене долинув стукіт копит і скрип коліс: це син бакалійника потяг свій візок з яблуками. А далі, ярдів за тридцять від ями, з боку Горсела підходила темна групка людей; попереду хтось ніс білий прапор.

Це була делегація, як я потім почув. В Горселі, нашвидку порадившись, городяни вирішили, що марсіани, хоч вони й відразливі на лице, мусять бути істотами розумними, отже, треба дати їм знак, що й ми не худоба.

Все ближче коливався на вітрі прапор; спершу — праворуч від мене, а потім, коли делегація пройшла далі, — ліворуч. Я був задалеко від них, щоб когось з цих людей узпізнати, але згодом довідався, що там були О’Ґілві, Стент і Гендерсон: вони бажали спробувати налагодити стосунки з прибульцями. Ця маленька групка немов притягувала до себе майже зімкнуте людське кільце, до того ж багато невиразних постатей простували за нею на безпечній віддалі.

Раптом блиснув спалах, і клуби зеленуватого диму тричі здійнялись у непорушному повітрі.

Дим разом з полум’ям був такий яскравий, що темно-синє небо та охоплений туманом бурий луг, на якому подекуди стирчали сосни, здавалися зовсім чорними і майже не просвітліли навіть тоді, коли дим зовсім розвіявся. Тієї ж миті почулось незрозуміле глухе шипіння.

Біля ями, вишикувавшись клином, вже стояла делегація з білим прапором. Вони аж заклякли з такого дива. Маленькі чорні постаті маячіли над темною землею. На мить спалах зеленаво освітив їхні обличчя. Шипіння перейшло спершу у свист, а потім — у довгий голосний гул. З ями повільно піднялась якась горбаста тінь, і з неї вдарив промінь мерехтливого світла.

У ту ж мить язики полум’я, цей яскравий, навіть засліплюючий вогонь, перекинулись на людей. Здавалося, що незримий струмінь ударив по юрбі і вибухнув білим спалахом. Люди запалали, наче смолоскипи.

При світлі полум’я, що пожирало людей, я бачив, як вони хиталися й падали, а ті, хто був далі, кидалися врізнобіч.

Я дивився, усе ще не збагнувши, що це ж смерть косить натовп, крокуючи від однієї жертви до іншої. Я тільки розумів, що сталося щось дивне: безгучний сліпучий спалах — і людина падає ниць і лежить нерухомо, а незримий тепловий струмінь уже рине далі. Від його дотику сосни вибухають, кущі сухого дроку з тріском перетворюються на суцільну вогненну масу. Я бачив, як далеко, аж під Непгілом, вогонь охоплює дерева, паркани, дерев’яні будівлі.

Ця вогненна смерть, незримий, невблаганний тепловий меч завдавав швидких і влучних ударів. По кущах, які щойно вибухнули полум’ям від його дотику, я зрозумів, що він підступає й до мене, але був такий приголомшений, що не мав сили жодного кроку ступити. Я чув, як гуготів огонь у піщаному кар’єрі, як змовкло кінське іржання. Здавалося, ніби якийсь розжарений палець рухався півколом від марсіан до мене, і куди тільки він сягав, чорна земля диміла й тріщала. Десь далеко ліворуч, де дорога з вокінзької станції проходить через пустир, раптом щось із гуркотом повалилося. Невдовзі свист і гул припинилися, і щось темне