Джордж Орвелл - Ковток повітря

За вікном тягнулися ряди дахів, перетворюючись на звивисті лінії. Здавалося, що під нами розкинулася безмежна рівнина. По суті, Лондон — це двадцять миль суцільних будинків, хоч уздовж, хоч упоперек. Господи помилуй! Якщо почнуться авіаудари, нас в одну мить зрівняють із землею. Ми ж просто одна велетенська мішень! І навряд чи хтось нас попереджатиме. Це ж яким недоумком треба бути, щоб у наш час оголосити війну? На місці Гітлера я б віддав наказ скинути бомби просто під час конференції з роззброєння. Якось уранці, коли клерки поспішатимуть до своїх офісів через Лондонський міст, у парках щебетатимуть канарки, жінки розвішуватимуть білизну, раптом — бах, ба-бах! Від будинків залишиться купа каміння і тиньку, білизна вкриється плямами крові, а канарки щебетатимуть над мертвими тілами.

Яка прикра картина, подумав я, роздивляючись бездонне море дахів під нами. Миля за милею тягнулися вулиці, лавки зі смаженою рибою, дахи капличок, невеличкі крамнички, затиснуті у провулках, багатоквартирні будинки, заводи, магазини з молочною продукцією, рундуки з равликами, електростанції. Скільки ж їх тут! І всюди панує спокій. Наче серед дикої природи без хижаків. Жодних пострілів, вибухів гранат, навіть Гумовим кийком ніхто нікого не лупцює. Уявляєте, у всій Англії зараз не знайдеться жодного вікна, з якого б визирала гвинтівка.

А за п’ять років? За два? Чи за рік?

IV

Залишивши папери в офісі, я поїхав далі у своїх справах. Ворнер — один із тих дешевих дантистів, які працюють в американському стилі: по сусідству з його «кабінетом» (так він сам його називає) розмістилися фотостудія і торговець Гумою. Прийшов я зарано, та якраз був час набити живіт. Досі не розумію, як мені спало на думку піти до молочного бару. Зазвичай я намагаюся оминати подібні заклади. Таких, як я, тобто тих, хто заробляє п’ять фунтів на тиждень, не надто люблять обслуговувати у пристойних лондонських кафе. Якщо ви не готові витратити більше кількох пенсів на їжу, то вам пряма дорога до «Лайонзе», «Експрес дайрі», «Ей-Бі-Сі» чи будь-якого іншого з подібних убогих закладів, де можна нашвидку перехопити шматок пирога, не відходячи від прилавка (пироги там, до речі, не тепліші за пиво). Біля молочного бару горлали хлопці, які продавали газети.

За яскраво-червоною стійкою біля холодильника поралася дівчина у високому білому ковпаку. Позаду неї грало радіо: пум-пам-пам. «Якого біса я прийшов сюди?» — запитував я сам себе, переступаючи поріг бару. Атмосфера таких місць пригнічує. Всі поверхні натерті до блиску, всюди — дзеркала, нікель, емаль. Відразу розумієш — ставку робили на антураж, не на їжу. Та тут взагалі нічого їсти. У меню самі лише американські страви — це і їжею назвати складно, в ній ані смаку, ані запаху. Все приносять у картонній коробці чи металевій бляшанці, або просто дістають з холодильника, не розігріваючи, чи вичавлюють з тюбика. Страшенне відчуття дискомфорту. Почуваєшся тут якось незатишно. Сидиш на високому табуреті, спершись на вузеньку стійку, а зусібіч тебе оточує власне відображення у дзеркалах. Ще й радіо репетує. Зрештою, забуваєш і про комфорт, і про їжу: головний клопіт — вписатися в ідеальний інтер’єр. Сьогодні всі хочуть, щоб усе було бездоганним, навіть кулі Гітлера. Я замовив велику чашку кави і порцію сосисок. Дівчина у білому ковпаку жбурнула мені тарілку з таким виглядом, з яким підгодовують домашніх рибок. Без ентузіазму.

На вулиці хлопчина з газетами продовжував горлати «Сенсаааааціяяя!» Перші шпальти майоріли заголовком «НОГИ. НОВІ ПОДРОБИЦІ СПРАВИ». Просто «ноги», нічого більше. Кілька днів тому у залі очікування на вокзалі знайшли відтяті жіночі ноги, загорнуті у пакунок. Журналюги відразу ж підхопили цю тему, і тепер було зрозуміло без зайвих пояснень, про що йдеться: достатньо було одного слова. У ці дні тільки їх і обговорювали. Дивно, подумав я, відкусивши шматок булки, вбивства більше не відрізняються розмаїттям. Всюди те саме — частини тіл, розкиданих по країні. Ніяких вам історій з отруєннями, сімейних драм Кріппенів, Седдонів чи Мейбріків. Здається, на такі вбивства здатен тільки той, хто переконаний, що горітиме за них у пеклі.

У цей момент я відкусив сосиску — о Господи!

Відверто кажучи, я не очікував якогось особливо приємного смаку. Думав, що буде щось прісне, схоже на булку. Але те, що опинилося в моєму роті, перевершило всі сподівання. Зараз опишу свої відчуття.

Сосиска була тверда, як підошва старого черевика. З моїм протезом тут не впоратись. Довелося спершу прокусити шкірку. Трісь — і я відчув, як рот заповнюється якоюсь бридотою, схожою на гнилу грушу. Ця суміш з усіх боків обліпила мій язик. А який у неї був смак! Я просто не міг у це повірити. Тоді знову спробував її скуштувати. Та це ж риба! Сосиску, яка мала бути б з м’яса, начинили риб’ячим фаршем! Я підхопився і пішов геть з бару, навіть не випивши кави. Хтозна, якою б вона виявилася на смак.

Хлопчина з газетами кинувся до мене, тицяючи в обличчя «Стандарт» і галасуючи: «Ноги! Шокуючі подробиці. Переможці перегонів! Ноги! Ноги!» Я все ще кутуляв у роті ту гидотну кашу, перекидаючи з одного боку на другий і бажаючи якомога швидше її виплюнути. Пригадав, як колись в одній із газет читав статтю про продовольчі фабрики в Німеччині, де харчі виготовляють бозна з чого. Німці називають це «ерзацом». Саме звідти я й довідався, що сосиски вони начиняють риб’ячим фаршем, а в риб’ячому фарші, поза сумнівом, відсутня риба. У мене з’явилося відчуття, ніби я спробував цей світ на смак і зрозумів, з чого він насправді зроблений. Ось так і живемо: головне — привабливе оздоблення, а вміст можна підмінити. Ґума, целюлоза, всюди вироби з хромованої сталі, безперебійне світло дугових ламп, скляні дахи над головами, радіоприймачі, з яких лунають набридливі мелодійки, і ніякої тобі зелені, все зацементували, а з-під штучних дерев виглядають штучні черепахи. Та варто дістатися суті, впитися зубами у щось реальне, та хоча б у сосиску, для прикладу, як відразу ж усвідомлюєш — ніяка це не сосиска, а протухла риба в Гумовій обгортці. Відчуття, наче рот перетворився на стічну канаву.

З новим протезом я почувався значно впевненіше. Він чудово кріпився до ясен, і хоча, можливо, це й прозвучить дурнувато, та маю сказати, що новісінька щелепа дарує відчуття молодості. Обернувшись до вітрини, я вишкірив зуби, намагаючись усміхнутися своєму відображенню. Не такі вже вони й погані — мої штучні зуби. Ворнер, хоч і не