Річард К. Морган - Видозмінений вуглець

але довгі ноги у чорних штанях, що видніли з-під нього, чітко вказували, що під ним ховається струнке тіло. Перш ніж хтось заговорив, вона майже хвилину дивилася на мене, склавши руки на грудях.

— Ковач, правильно?

— Так.

— Такеші Ковач? — вимова в неї була ідеальна. — Зі Світу Гарлана? Міллспорт і сховище Канаґава?

— Послухайте, коли ви помилитеся, я просто вас зупиню.

Ми обоє надовго замовкли. Лейтенантка трохи розігнулася й оглянула ребро долоні.

— Ковачу, ви маєте ліцензію на таке почуття гумору?

— Вибачте, я її вдома забув.

— І що привело вас на Землю?

Я нетерпляче змахнув рукою.

— Ви вже все це знаєте, бо інакше вас би тут не було. Ви маєте мені щось сказати чи просто привезли цих діточок в освітніх цілях?

Я відчув, як якась рука схопила мене за плече, і напружився. Лейтенантка майже непомітно ворухнула рукою, і коп позаду мене прибрав руку.

— Охолоньте, Ковачу. Я тут просто спілкуюся. Так, я знаю, що вас витягнув Лоренс Банкрофт. Власне кажучи, я прийшла запропонувати вам підвезти вас до помешкання Банкрофта, — вона раптом посунулася вперед і підвелася. У стоячому положенні вона була майже така сама на зріст, як мій новий чохол. — Я — Крістін Ортеґа, відділ органічних ушкоджень. Я вела справу Банкрофта.

— Вели?

Вона кивнула.

— Справу закрито, Ковачу.

— Це попередження?

— Ні, це просто факти. Очевидне самогубство.

— Банкрофт, здається, так не вважає. Він стверджує, що його було вбито.

— Так, я чула, — Ортеґа знизала плечима. — Що ж, його воля. Гадаю, такій людині важко повірити, що вона здатна начисто відстрелити собі голову.

— Якій людині?

— Ой, та ну… — вона зупинилася і злегка мені всміхнулася. — Вибачте, я досі забуваю.

— Що забуваєте?

Знову пауза. Але цього разу Крістін Ортеґа, здається, вперше за наше коротке знайомство вийшла з рівноваги. Коли вона заговорила знову, її тону надавало нерішучості вагання.

— Ви нетутешній.

— І що?

— Те, що всі тутешні розуміють, якою людиною є Лоренс Банкрофт. Ось і все.

Зацікавившись тим, нащо так неоковирно брехати абсолютно незнайомій людині, я спробував допомогти їй знову розслабитися.

— Багатою людиною, — ризикнув я. — Могутньою людиною.

Вона нещиро всміхнулася.

— Ви ще побачите. То ви хочете, щоб я вас підвезла, чи ні?

В листі, що лежав у моїй кишені зазначалося, що біля терміналу мене забере водій, про поліціянтів Банкрофт не згадував. Я знизав плечима.

— Я ще ніколи не відмовлявся від безкоштовних поїздок.

— Добре. Тоді поїхали?

Вони провели мене до дверей, зусібіч оточивши, наче охоронці, оглядаючи все довкола прихованими за окулярами очима. Ми з Ортеґою подолали прохід разом, і мені в обличчя вдарило тепло сонячного світла. Я примружив нові очі, рятуючись од яскравих променів, і розгледів по той бік погано доглянутого посадкового майданчика неоковирні будівлі за справжнім колючим дротом. Стерильні, жовтувато-білі, цілком можливо, оригінальні споруди минулого тисячоліття. Між дивовижно монохромними стінами я помітив частини сірого чавунного мосту, що перескакував на якусь невидиму землю. Довкола не надто стрункими рядами згромадилися такі ж сірі небесні й наземні судна. Різко повіяв вітер, і я вчув ледь помітний запах якогось квітучого бур’яну, що ріс у тріщинах на посадковому майданчику. Здалеку долинало знайоме гудіння транспорту, але все інше скидалося на декорації з історичного фільму.

— …і я вам кажу: є лише один суддя! Не вірте людям науки, коли вони кажуть вам…

Спустившись сходами, що вели від виходу, ми почули вереск погано керованого підсилювача. Я позирнув на інший бік посадкового майданчика й побачив юрбу, що зібралася довкола чоловіка в чорному на пакувальному ящику. У повітрі над головами слухачів безладно петляли голографічні плакати. «НІ РЕЗОЛЮЦІЇ 653!! ВОСКРЕШАТИ МОЖЕ ТІЛЬКИ БОГ!! Ц.Л.В. = С.М.Е.Р.Ть.». Промовця заглушили радісні вигуки.

— Що це?

— Католики, — пояснила Ортеґа, скрививши вуста. — Старосвітська релігійна секта.

— Та невже? Ніколи про них не чув.

— А звідки ви могли почути? Вони вважають, що людину неможливо оцифрувати, не загубивши її душі.

— Отже, ця віра не дуже поширена.

— Лише на Землі, — похмуро сказала вона. — Здається, Ватикан — це їхня головна церква — профінансував парочку кріокораблів на Зорепад і Латімер…

— Я бував на Латімері й жодного разу не натрапляв на таке.

— Кораблі відлетіли лише на межі століть, Ковачу. Їм ще пару десятиліть туди летіти.

Ми почали обходити зібрання, і якась молода жінка з туго стягнутим у хвіст волоссям простягнула мені листівку. Її різкий жест спровокував розхитані рефлекси мого чохла, і я зробив блок, перш ніж устиг його опанувати. Жінка з суворими очима так і не прибрала листівки, і я взяв її з замирницькою усмішкою.

— Вони не мають права, — сказала жінка.

— О, я згоден…

— Лише Господь, Бог наш, може врятувати вашу душу.

— Я… — та Крістін Ортеґа вже рішучо потягнула мене геть, тримаючи однією рукою за передпліччя; її рухи свідчили про багатющий досвід. Я відірвався від неї — ґречно, але так само рішучо.

— Ми кудись поспішаємо?

— Так, думаю, нам обом не до того, — просто сказала вона й озирнулася на своїх колег, які тим часом самі відбивалися від листівок.

— Може, я хотів із нею поговорити.

— Та невже? Мені здалося, ніби ви хотіли врізати їй під дих.

— То все чохол. Я думаю, що він колись давно пройшов певну нейрохімічну обробку, а вона її запустила. Розумієте, більшість людей після завантаження лежать по кілька годин. Я трохи на нервах.

Я пильно поглянув на листівку, яку тримав у руках. Вона зверталася до мене з риторичним запитанням: «ЧИ МОЖЕ МАШИНА ВРЯТУВАТИ ВАШУ ДУШУ?» Слово «машина» було надруковано шрифтом, який мав нагадувати архаїчний дисплей комп’ютера. «Душу» було надруковано плавними стереографічними літерами, що танцювали по всій сторінці. Я перевернув листівку, шукаючи відповіді.

«НІ!!!!!»

— Отже, кріогенна гібернація — це нормально, а оцифрований людський вантаж — ні. Цікаво, — я задумливо озирнувся на блискучі плакати. — Що таке Резолюція 653?

— Це — прецедентна справа, що зараз розглядається в Суді ООН, — стисло пояснила Ортеґа. — Прокуратура Бей-Сіті хоче надіслати повістку одній католичці, яка перебуває на зберіганні. Вона — дуже важливий свідок. Ватикан заявляє, що та вже мертва і в руках Божих. Називає це блюзнірством.

— Зрозуміло. Отже, тут ви не розриваєтеся між двох вогнів.

Вона зупинилася й повернулася до мене.

— Ковачу, я ненавиджу цих клятих фриків. Вони заїдають нас уже майже дві з половиною тисячі років. Вони завдали більше горя, ніж будь-яка інша організація в історії. Ну, ради Бога, вони ж навіть не дозволяють своїм прибічникам вдаватися до контролю народжуваності, а ще виступали проти всіх суттєвих медичних досягнень за останні п’ять століть. Чи