Пітер Хьог - Смілла та її відчуття снігу

мати, являє собою живу ілюстрацію терапевтичного ефекту, який має алкоголь. Коли вона твереза, вона холодна, замкнута і неговірка. Коли ж п’яна, вона страшенно весела і ладна танцювати.

Оскільки вранці вона прийняла антабус, а тепер, повернувшись з лікарні, випила, що називається, «поверх пігулки», то, природно, це чудове перетворення дещо затьмарене загальним отруєнням організму. А проте їй значно краще.

— Смілло, — каже вона, — я тебе люблю.

Кажуть, що в Гренландії багато п’ють. Це применшення, що переходить усі межі. У Гренландії до біса багато п’ють. Саме цим пояснюється моє ставлення до алкоголю. Коли у мене з’являється бажання випити чого-небудь міцнішого, ніж чай із трав, я завжди згадую про те, що передувало запровадженню добровільного обмеження на спиртні напої в Туле.

Я бувала в Юліаниній квартирі й раніше, але ми завжди сиділи на кухні і пили каву. Потрібно поважати межі, в яких існує людина. А надто коли все її життя і так голе, як відкрита рана. Але зараз мене спонукає невідступне відчуття, ніби переді мною стоїть якесь завдання, усвідомлення того, що хтось щось недобачив.

Тому я досліджую все навколо, а Юліана ніскільки не заперечує. По-перше, у неї є яблучне вино з магазину «Ірма», по-друге, вона так довго існувала на різну допомогу під електронним мікроскопом держави, що вже перестала думати, ніби в людини можуть бути якісь таємниці.

Квартира сповнена того домашнього затишку, який з’являється, коли лакованими підлогами вже досить походили в чоботях з дерев’яними каблуками і вже забули предосить сигарет на столі, а на дивані вже не раз засинали по-п’яному, і єдине, що нове і добре працює, — це телевізор, великий і чорний, як концертний рояль.

Тут на одну кімнату більше, ніж у моїй квартирі, — це кімната Ісайї. Ліжко, низенький стіл і шафа. На підлозі картонна коробка. На столі — дві палиці, бита для гри в класи, якийсь пристрій з присоском, іграшковий автомобільчик. Усе блякле, як морські камінчики в шухляді столу.

У шафі плащ, гумові чоботи, сабо, светри, спідня білизна, шкарпетки, все у повному безладі. Я засовую руку під купу одягу, проводжу рукою зверху по шафі. Там немає нічого, крім торішнього пилу.

На ліжку в прозорому поліетиленовому пакеті лежать його речі, отримані з лікарні. Непромокальні штани, кеди, джемпер, білизна, шкарпетки. У кишені білий м’який камінчик, яким він малював як крейдою.

Юліана стоїть у дверях і плаче.

— Я викинула тільки памперси.

Раз на місяць, коли у Ісайї посилювалася боязнь висоти, він протягом кількох днів користувався памперсами. Якось я сама йому їх купувала.

— Де його ніж?

Вона не знає.

На підвіконні стоїть модель судна, що різко виділяється своїм дорогим виглядом у непоказній кімнаті. На підставці написано: «Теплохід „Йоханнес Томсен“ Кріолітового товариства „Данія“».

Ніколи раніше я не намагалася зрозуміти, як їй вдавалося триматися на плаву.

Я обіймаю її за плечі.

— Юліано, — кажу я, — чи не могла б ти показати мені свої папери?

У кожного з нас є шухляда, коробка, тека. У Юліани для зберігання друкованих свідчень її існування є сім заяложених конвертів. Для багатьох гренландців найскладнішою стороною життя в Данії є паперова — створений державною бюрократією паперовий фронт клопотань, бланків та обов’язкового листування з необхідними інстанціями. Є тонка і глибока іронія в тому, що навіть таке примітивне існування, як у Юліани, породжує таку гору паперів.

Маленькі номерки з амбулаторії з лікування алкоголізму на Сундхольмі, свідоцтво про народження, п’ятдесят чеків од булочника з площі Крістіансхаун, за які, якщо набереться сума п’ятсот крон, дають безкоштовний крендель. Картка обліку відвідин з венерологічної клініки Рудольфа Берґа, старі частини «А» і «Б» карток з податкового управління, квитанції з ощадної каси. Фотографія освітленої сонцем Юліани в Королівському саду. Картка медичного страхування, паспорт, неоплачені рахунки з енергонагляду. Листи з кредитного товариства «Рібер» про не виплачені Юліаною борги. Стосик тонких аркушів, схожих на бухгалтерські довідки про нараховану зарплату, з яких випливає, що Юліана отримує щомісячну пенсію дев’ять тисяч чотириста крон. На самісінькому споді — пачка листів. Я ніколи не могла змусити себе читати чужі листи. Тому особисті листи я пропускаю. Під ними — офіційні, надруковані на машинці. Я вже збираюся покласти їх назад, коли звертаю увагу на один з них.

Незвичайний лист. «Цим повідомляємо Вас про те, що правління Кріолітового товариства „Данія“ на своєму останньому засіданні ухвалило рішення про виділення Вам як удові Норсака Крістіансена пенсії. Пенсія становитиме дев'ять тисяч крон на місяць, надалі ця сума коригуватиметься відповідно до індексу цін». Від імені товариства листа підписано «Б. Любінґ, головний бухгалтер».

Нічого особливого в самому листі немає. Але коли його було надруковано, його розвернули на дев'яносто градусів. І авторучкою на берегах навскоси написали: «Прийміть мої співчуття. Ельза Любінґ».

Можна дещо дізнатися про своїх ближніх, читаючи те, що вони пишуть на берегах. Багато людей сушили собі голову над зниклим доведенням теореми Ферма. У книзі, в якій розглядається так ніколи і не доведений постулат про те, що коли можна зобразити число в квадраті у вигляді суми квадратів двох інших чисел, то для степеня більше двох це неможливо, Ферма приписав на берегах: «Цьому положенню я знайшов справді дивовижний доказ. На жаль, ці береги замалі, щоб умістити його».

Два роки тому в конторі Кріолітового товариства «Данія» сиділа дама і диктувала надзвичайно коректного листа. Його складено за всіма правилами, в ньому немає друкарських помилок, він такий, яким і має бути. Потім їй дали його перечитати, вона прочитала й підписала. Потім зачекала хвильку. І, повернувши аркуш, написала: «Прийміть мої співчуття».

— Як він помер?

— Норсак? Він був в експедиції на Західному узбережжі. Це був нещасний випадок.

— Що за нещасний випадок?

— З’їв щось не те. Здається, так.

Вона безпорадно дивиться на мене. Люди вмирають. І який сенс розмірковувати про те, як вони вмирають і чому?

— Можна вважати справу закритою.

Це я говорю по телефону з Нігтем. Я покинула Юліану наодинці з її власними думками, які рухаються немов планктон у морі солодкого вина. Можливо, мені треба було залишитися з нею. Але я не цілителька душ. Я й саму себе не в змозі зцілити. До того ж у мене є свої невідчепні ідеї. Це вони спонукали мене подзвонити до поліції. Мене з’єднують з відділенням «А». Там мені говорять, що інспектор усе ще в себе. І, судячи з його голосу, він вочевидь запрацювався.

— Свідоцтво про смерть підписане сьогодні о четвертій годині.

— А ті сліди?

— Якби ви бачили те, що