Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

колір мокрої глини, сандалового дерева, вицвілої шкіри й соломи. Я навіть бачила чоловіка з морквяним волоссям. Не могла відвести від нього очей і перестала витріщатися, тільки коли ми зустрілися поглядом.

Я бродила цими чудернацькими вулицями. Мене несли звуки міста: торговці зазивали покупців, грала музика, з уст злинала незнайома мова, не схожа на мою. Я тинялася від будинку до будинку з незмінно сповненим надії обличчям, але скрізь чула одне й те саме: «Для таких роботи тут немає».

Коли настала ніч, я залізла під покинутий візок з фруктами, набивши живіт пом’ятими яблуками та грушами, — єдине, що змогла дозволити собі за гроші, які дала бабуся. Було не так холодно, як минулими ночами. Я закуталась у ватянку, і мені наснилося, що ті двоє чоловіків повернулись у наш дім і забрали бабусю.

Наступний день не приніс нічого нового. Я опинилась у діловому районі, де вулиці були заставлені будівлями дивних форм і фактур. Їхні вікна були то квадратні, то заокруглені, то схожі на квіти, закуті у вигнуті металеві ґрати. Я пройшла повз іноземне поштове відділення з сірої цегли. Його вікна нагадували туфлі з круглим носком. Доки я спантеличено їх розглядала, звідкілясь з’явився чоловік із лляним волоссям. Він говорив сам до себе, а його здоровенні вуса вигиналися разом із губами. На мить мені стало цікаво, чи не зжаляться наді мною іноземці. Може, запропонують притулок, їжу, роботу? І коли ця думка лише промайнула в голові, лляний чоловік помітив мене й рушив у моєму напрямку. Перш ніж він устиг підійти ближче, я пустилася навтьоки, налякана хіттю в його очах.

Що ж робити? Я жалкувала, що бабуся дала так мало настанов перед від’їздом. Мені хотілося б, щоб свого часу батьки більше розповіли про Джифу або щоб я могла більше пригадати. Та понад усе я жадала, щоб усього цього ніколи не ставалося і щоб моя родина знову жила своїм звичним життям, коли Джифу було лише історією, а моїм єдиним клопотом залишався город.

Чи сердилася я? Ще й як! На батьків — за те, що вони зникли. На бабусю — що вислала мене й не поїхала зі мною. На чоловіків, які вдерлися в наш рідний дім і розтрощили його. Це нове життя, сповнене безцільного вештання вулицями, було не тим, якого я бажала. Я мріяла колись перейняти гобеленову крамницю батьків. Можливо, навіть створювати власні прекрасні візерунки для гобеленів. Я ловила б рибу в океані, міняла б її на борошно, цукор і морські водорості в родин моїх друзів. Ми завжди були б ситими. Ми стали б сім’єю, здатною пережити пори року, імперії та навіть смерть.

До вечора п’ятого дня я так находилася, що позбивала п’яти об каміння. У мене паморочилось у голові, тіло було невагомим, а перед очима стояв туман, що не давав змоги пригадати, на яких дорогах я вже спотикалася. «Я швидше помру від голоду, ніж знайду роботу», — мовила сама до себе. Я витала в повітрі, як пучок ниток, підхоплений вітром, і всім навколо було до мене байдуже. «А може, мене вже не стало? — майнула шалена думка. — Коли тіло роз’їдає зсередини, що залишається насамкінець?».

Мені згадалися пельмені, які готувала бабуся. Пухкі, важкі кишені, наповнені свининою з цибулею або креветками з кабачками. Я любила їх їсти щойно звареними, коли кусаєш — а з них тече й парує сік, яким можна було ошпаритися. Я заплющила очі та відчула їхній запах — це апетитне тепло, гладка оболонка з тіста й передсмак начинки.

Та це була не тільки моя уява. Я справді відчула їхній запах. Очі розплющилися, і все навколо знову ожило. Ліворуч, лише за кілька кроків від мене, була пельменна. Я кинулася вперед, але швидко спинилась — хазяїн підмітав поріг, а світло всередині згасло. Пельменна була зачиненою.

Голод штовхнув мене в туман, і він же мене з нього висмикнув. Я помчала у провулок поруч з пельменною, аж доки мене не винесло у брудний прохід, де пахло перестиглими апельсинами. Я відчувала, як мій живіт пульсує в такт із серцем.

Принишкла.

Хазяїн, як я й очікувала, повернувся. Він закінчив підмітати та вийшов на вулицю через задні двері — у його руках була таця з викинутими пельменями. Він вивернув її на купу сміття й повернувся всередину, замкнувши за собою двері. Я роззирнулася. Насувалася ніч, і у провулку більше нікого не було.

Я кинулася вперед із повним ротом слини. Пельмені лежали зверху на брудному ганчір’ї, проте ще були білими, мов перли, і досі пухкими. Навіть попри сморід гнилих фруктів і нечистот, мені страшенно хотілося їсти. Я згребла всі пельмені й запхала їх у штани. Тієї ночі я спала на сходах церкви, а в моєму животі щасливо розбухали пельмені.

4

Бабуся мала слушність — у мене були вмілі руки. Це подарунок мені від мами. Коли я вранці прокинулася, незвичне відчуття ситості прояснило мій розум, і я перерахувала на пальцях усе, що вміла робити руками.

Я могла ліпити пельмені та складати в пелюстки краї баодзи[14]. Чистити яблука від шкірки маленьким ножем та акуратно зрізати кінці спаржевої квасолі, щоб якнайменше продукту йшло у відходи. З такими руками я не пропаду. Треба тільки, щоб хтось дав мені шанс.

Я бігала від закладу до закладу, але всюди мені вслід лунали прокльони господарів: «Іди геть і більше не повертайся! Тобі тут не раді».

— У мене вмілі руки, — вмовляла я хазяйку сьомої, восьмої або й дев’ятої ятки, де готували локшину, яку тягнуть вручну. — Я з мамою ткав — пальці спритні, якраз щоб крутити й розтягувати локшину.

— Ти надто малий і худий навіть для безпритульного, — промовила мені хазяйка, швидко згори вниз окинувши поглядом мою постать, схожу на тінь. — Ніхто не прихистить таке голодне цуценя, як ти. Тобі слід привчитися до порядку, перш ніж хтось зможе тобі довіряти.

Вона виявилася добрішою за інших. Не схопила мітлу й не погрожувала спустити з мене шкуру.

— Це все, що я можу для тебе зробити, — додала жінка і вказала на двері.

Вона виганяла мене. Я вклонилась і попрямувала до виходу.

— Не так швидко, — гукнула жінка, коли я вийшла на вулицю. — Бачиш, куди я показую? Там, на дверях. Ти бачиш?

Побачила. Спершу я подумала, що там намальоване дерево: мазки довгі та впевнені, ніби коріння обвиває