Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

в повітря. Тіло зсунулося на коліна, а потім завалилося набік, кілька разів здригнулося і зробилося нерухомим. На снігу розквітла ще одна кривава пляма.

— Другого теж, — Кеннет відвів погляд від трупа. — Тільки швидко.

— Пане лейтенанте, — солдат із затятим обличчям, що стояв обіч, махнув сокирою. — Дозвольте мені.

— Добре.

Жоден навіть не моргнув, коли солдат підняв та опустив зброю.

— Тож тепер ми впевнені, — офіцер відвів погляд від тіл і глянув на десятників. — Вони ховаються за льодовиком.

Ніхто не хотів цього коментувати. За мить Андан кахикнув і вказав на трупи.

— Коли розійдеться звістка про те, що було в торбах, багато людей кривитимуться, що ви подарували цим сучим синам таку легку смерть.

— Це моє рішення, десятнику.

— С’ухаюся, — стенув плечима Андан. — Але… Може, нам треба почекати чарівника?

— Наш чарівник не дуже знається на читанні думок.

— Розумію. Що тепер?

Кеннет обернувся до нього так, що аж підлетіли поли плаща. Десятник зблід.

— Наказ було віддано. Варгенн займеться багаттям. Двома багаттями. Ти — збери людей, нехай вони тут поприбирають, а потім поставлять табір, — лейтенант говорив усе тихіше й повільніше. — Коли до нас долучиться решта, ми перейдемо льодовик, знайдемо клан і закінчимо всю цю історію. Якщо обставини зміняться, я неодмінно дам тобі знати. Зрозумів?

Поки він говорив, легковажність сходила з сержанта, наче сніг із крутого схилу навесні. На останньому питанні Андан-кейр-Треффер вже стояв, витягнувшись, наче струна.

— Слухаюсь!

— Чудово, десятнику. А тепер — за роботу. Обидва. І ти також, — гарикнув він на солдата, який далі пильнував трупи.

Уся трійця блискавично зникла в нього з очей.

Кеннет востаннє глянув на безголове тіло молодого бранця. Хлопцю було не більш ніж чотирнадцять.

«Чому я? — подумав. — Володарко, чому саме я?»

Цього він, звісно, не знав.

Усе розпочалося рік тому й попервах не здавалося небезпечним. От, зникав якийсь пастух, чи кудись щезала дитина, відправлена по хмиз у ліс. Таких історій у горах траплялося безліч, а реєстр можливих причин таких зникнень був довгим та різнобарвним. Але потім, десь за місяць до зими, патрулі Варти почали знаходити сліди, що їх занепокоїли. Примітивні бійні, де потрошили не лише тварин, а ще вигаслі згарища від багать, в яких лежали почорнілі гомілкові кістки, черепи та гребні ребер. Людських ребер.

Цього не вдалося втримати в таємниці, і провінція скипіла. Звинувачували Послідників, чаклунів, диких горців, агерів та нелюбих сусідів. Навіть чародії не могли допомогти в пошуках злочинців, пояснюючи свою поразку туманно й незрозуміло. Винуватці залишалися невідомими аж до повернення трьох висланих — по черзі, один за одним — імперських комірників. Усі вони мали зібрати заборговані податки з клану горців, що жив осторонь від усіх. Перший поїхав лише з одним слугою, бо дорога була легкою, а сума — не дуже значною. Другий комірник узяв із собою трьох міцних хлопів. Із третім поїхало десяток солдатів. Повернувся один: посивілий, з божевільними очами і жменею настільки страшних вістей, що спочатку ніхто йому не повірив. Розповідав про товаришів, убитих стрілами в спину, про патрання та четвертування ще живих солдатів, про кам’яну решітку, на якій пекли криваві шматки людського м’яса, та про людожерську учту, в якій брав участь увесь клан, разом із малими дітьми та беззубими старезними бабами.

Вирок міг бути лише один. Рота Гірської Варти, підтримана п’ятдесятьма лучниками з Другого пішого полку, вирушила до садиби клану. Долину оточили — там стояли кількадесят мізерних хат — і розпочали пошуки. Надарма. Клан розвіявся в повітрі. Знайшли тільки численні сліди, що підтверджували розповідь уцілілого солдата, чимало награбованого добра, людські рештки, багацько кісток та закопані в землю горнятка з дивним жовтуватим смальцем. За десять днів організували величезну облаву, вважаючи, що група зі ста голів, із жінками й дітьми, не зуміє ховатися довго.

Але за десять днів виявилося, що таке слушне й логічне, як на нього не подивись, припущення містить якусь помилку. Бо клан шадорі розтанув у повітрі.

Тим часом надійшла зима. Сніг укрив дороги кучугурами висотою з дорослого чоловіка, завалив перевали та ущелини, а на прямовисних схилах причаївся дрімливими лавинами. Зі снігом прийшов мороз та пронизливий північний вихор. Життя в горах завмерло, занурилося в летаргію у відрізаних від світу селах і містечках, які інколи й по три місяці поспіль не мали контактів із навколишнім світом. Навіть Гірська Варта, яка використовувала собачі запряжки, обмежувала своє патрулювання. Новий Ревендат був провінцією на самій півночі імперії, і на кілька місяців на рік справжню владу над ним переймала Андай’а, Володарка Льоду. Імператор, мабуть, проклинав ці обставини.

Утім, потім, як і щороку, з півдня повіяли теплі вітри, а сонце почало видиратися чимраз вище над горизонтом. І зимі довелося відступити на північ, на вкриті вічним льодом вершини. Як і щороку.

Але ту весну всі запам’ятали на довгі роки. Причиною стало мале сільце із задовгою назвою Коори-Аменеск. Як і більшість навколишніх поселень, воно лежало в невеличкій долині, поєднаній зі світом єдиною дорогою. Мешканці випасали свої стада на найближчих луках та кілька разів на рік їздили до містечка неподалік: торгувати вовною, овечим сиром, солониною, шкірами, вівсяними перепічками та всім, що вдавалося витиснути з негостинної землі. Сварки із сусідами невеличкі траплялися, та їх вважали радше порядними людьми.

Коли сніги зійшли і дороги знову стали проїзними, один з горців, який мав у Коори-Аменеск родичів, вибрався туди їх провідати. Повернувся бігцем, наляканий мало не до сказу.

Кеннет зціпив зуби, пригадуючи собі те, що вони знайшли в селі. Він першим дістався туди зі своєю десяткою. Вони просто були найближче, коли з’явилася звістка про зникнення всіх мешканців. Але їхня доля з’ясувалася аж надто швидко. У селі знайшли яму, повну кісток дорослих та дітей. Також виявили чимало інших речей, дивних та страшних. Таких, що закарбовувалися в пам’яті.

Найбільше за все він запам’ятав яму, наповнену гівном.

Відігнав від себе похмурі спогади й роззирнувся навколо. Сонце майже сховалося за горами. Починав падати сніг. На ранок полонина знову виглядатиме свіжою та чистою.

— За роботу! — гарикнув. — Бо ніч вас наздожене.

Двоє найближчих солдатів пришвидшилися, тягнучи мертве тіло в напрямку лісу, звідки було чути стукіт сокир.

* * *

Решта роти прибула незадовго до півночі. Двадцять солдатів, десять псів і чаклун. Жоден з них не виказав здивування, побачивши коло наметів, поставлених на краю лісу, і жоден не прокоментував двох великих багать, що догоряли за якихось двісті кроків далі, хоча вітер час від часу дмухав від них жахливим смородом паленого