Ієн Макьюен - Амстердам

на подушки, повільно розжовуючи. Досі потираючи руку, він спробував міркувати мудро. Рука перемерзла, от і все, і сам він зморився. Справжнім покликанням його життя є робота, завершення симфонії, пошук ліричної вершини. Те, що гнітило його ще годину тому, тепер було його насолодою, і хвилин за десять він вимкнув світло і перевернувся на другий бік: у нього завжди є робота. Він гулятиме в Озерному краю. Магічні назви заспокоювали його: Блі-Ріґ[14], Гай-Стайл, Пейві-Арк, Свірл-Гау. Він гулятиме Ланґстратською долиною, перетне струмок і підніметься на вершину Скофелл-Пайк, а додому повернеться через Аллен-Креґз. Він добре знав цей маршрут. Подорожуючи, високо на гребені, він відновиться, він поверне собі ясність зору.

Він випив свою цикуту, і більше не буде болісних фантазувань. Ця думка теж була затишна, тож доки хімічні сполуки досягли мозку, Клайв підтягнув коліна до грудей і звільнився. Гард-Нотт, Ілл-Белл, Колд-Пайк, Нещасний-Креґз, Нещасна-Моллі...

II

1

У незвичній ранковій тиші Вернона Голлідея переслідувала думка, що він, можливо, взагалі не існує. Тридцять секунд поспіль він сидів за столом, у тривозі обережно обмацуючи голову. Коли він прибув до «Експерта» дві години тому, то переговорив з сорока людьми, причому наодинці й дуже інтенсивно. І не лише переговорив: за винятком двох розмов, під час решти він встиг прийняти рішення, визначити пріоритети, делегувати, обрати або висунути думку, що мала бути витлумачена як наказ. Ця вправа з авторитарності не загострила його самовідчуття, як було раніше. Натомість Вернону здавалося, що він нескінченно розчиняється; він просто сума людей, які його вислуховують, а на самоті він ніщо. Коли він зрештою всамітнювався, то не було чого обдумувати, не було кому думати. Його стілець був порожній, а він сам точно розчинився в будівлі, починаючи з відділу новин на шостому поверсі, де він хотів втрутитися, щоб запобігти звільненню одного літнього помічника редактора, що не знав правопису, і завершуючи підвалом, де через паркування машин між старшими співробітниками почалася відкрита війна, а помічник редактора вже був на межі відставки. Стілець Вернона був порожній, тому що сам він був у Єрусалимі, у Палаті общин, у Кейптауні, у Манілі, усесвітньо розсіяний, як прах; він був на телебаченні й на радіо, на обіді в кількох єпископів, виголошував промову на підприємстві нафтової промисловості або на семінарі фахівців з Європейського Союзу. У ті короткі миті протягом дня, коли він був сам-один, світло згасало. Навіть згущена темрява не огортала і не обтяжувала нікого конкретного. Вернон не міг точно сказати навіть, що відсутній був він сам.

Це відчуття відсутності дедалі більше розросталося, відколи поховали Моллі. Він був закутий в нього. Вчора вночі він прокинувся біля дружини і змушений був помацати власне обличчя, аби переконатися, що він досі тілесно існує.

Якби Вернон біля їдальні зібрав кілька високопоставлених співробітників й розповів про свої відчуття, то, можливо, його б стривожило, що вони зовсім не здивовані. Він був широко знаний як людина без крайнощів, без вад або чеснот, як людина, що не цілком існує. У своєму фаху Вернон шанувавсь як фікція. Одним з див газетярського життя, яке важко перебільшити, яке частенько згадували у барах Сіті,— було те, як саме він став головним редактором газети «Експерт». Роки тому він був чемним і рвійним заступником двох обдарованих головних редакторів — одного за одним,— він виявляв інстинктивний талант не набувати ні друзів, ні спільників. Коли захворів кореспондент з Вашингтона, Вернону звеліли заступити його. А за три місяці, на обіді у німецького посла, один конгресмен помилково вирішив, ніби Вернон — журналіст у «Вашингтон-пост», і попередив його про президентську нерозважливість — радикальну пересадку волосся, купленого за рахунок платників податків. Склалася громадська думка, буцімто «Волосся-ґейт» — скандал, який майже тиждень нуртував у американській внутрішній політиці,— розкопав Вернон Голлідей у «Експерті».

Тим часом у Лондоні талановиті редактори падали один по одному в кровопролитних битвах з радами директорів, які втручалися не у свою справу. Повернення Вернона додому збіглося з несподіваним перерозподілом майнових часток. Сцена була всіяна відірваними кінцівками і торсами приборканих титанів. Джек Мобі, ставленик ради, виявився нездатним донести поважне широкоформатне видання до низів. Не залишилося нікого, крім Вернона.

І тепер він сидів за столом і невпевнено масажував собі шкіру й волосся на голові. Останнім часом він зрозумів, що привчається жити з цим небуттям. Неможливо довго оплакувати зникнення чогось — себе,— коли ти вже й не пригадуєш, яке воно було. Усе це турбувало, але занепокоєння тривало вже кілька днів. А зараз виник фізичний симптом. Він захопив усю праву частину голови — і череп, і мозок,— відчуття, для якого просто не було слів. А можливо, навпаки: зникнення якогось постійного і звичного відчуття, якого Вернон і не усвідомлював,— як звук відчувається лише тоді, коли змовкне. Вернон знав точно, коли це почалося — учора пізно ввечері, коли він скінчив вечеряти,— і це відчуття не відпускало, коли він прокинувся вранці,— невпинне і неясне — не холод, не важкість, не легкість, а щось середнє. Можливо, найточніше визначення — омертвіння. Його права півкуля вмерла. Він знав стількох людей, які померли, що в цьому нинішньому стані роз’єднаності був здатний побачити свій кінець як буденний — буревій похорону або кремації, яскравий рубець скорботи, що поволі стухає, бо життя котиться далі. Можливо, Вернон уже мертвий. А може — і він це глибоко відчував — може, необхідно просто кілька разів стукнути по голові молоточком. Вернон відімкнув шухляду письмового столу. Там лежала металева лінійка, залишена Мобі, четвертим за ліком головним редактором, який не поборов зменшення накладів «Експерта». Вернон Голлідей намагався не стати п’ятим.

Він заніс лінійку на кілька дюймів над правим вухом, аж тут почувся стукіт у двері, й зайшла Джин, його секретарка, тож Вернон мусив змінити удар на замислене почухування.

— Порядок денний. Двадцять хвилин.

Вона витягнула аркуш і вручила Вернону, а інші лишила на письмовому столі, виходячи.

Він переглянув списки. Під шапкою «Зарубіжні новини» Дибен писав про «Тріумф Ґармоні у Вашингтоні». Це має бути скептичний або ворожий матеріал. А якщо то справді був тріумф, стаття не потрапить на першу шпальту. У «Місцевих новинах» був нарешті матеріал від наукового консультанта про антигравітаційну машину в Університеті Вельсу. Матеріал був цікавий, і Вернон проштовхував його, уявляючи винахід, який прив’язують до підошов. Насправді винахід вийшов тяжкеньким, на чотири тонни, потребує дев’яти мільйонів вольт і не працює. Але все одно