Ніка Нікалео - Брутальний лікар

не залишалася байдужою до нього, до його гострого розуму й палкого серця. Але ця геть не реагувала на всі зачіпки та підступи. Просто сиділа поруч і не відповідала, ніби чужа.

Віхола поволі вщухала, і вже можна було розгледіти вогні прибиральних машин-прибульців, з якими миналися дорогою через кожні кількасот метрів. Легкий вітер крутив у просторі снігове мереживо, що нагадувало тонкі бельгійські плетива. Міста світилися здалеку красивими різнобарвними зимовими вогнями, наче цісарські замки на вершинах схилів або в розлогих долинах. Розчищені дороги давали можливість рухатися швидко, і за кілька годин вони вже сиділи з Назаром в одній із затишних, як у Львові, кав’ярень Кракова.

— Мам! З тобою все добре?! Я такий втішений, що все минулося! — Син міцно стискав її у своїх мужніх обіймах.

— Так, усе гаразд, Назарчику! — відповіла Віка, цілуючи сина й зосереджено спостерігаючи за його реакцією на Сергія.

Усе було так, як і належало б бути: вони радісно привіталися, по-чоловічому. Нічого незвичного, наче й справді зналися довго й були в родинних стосунках. Отже, усе гаразд. Віка може бути спокійною. Та дискомфорт щодо Сергія все ж не зник. Як він може бути її чоловіком? Вона його зовсім не відчуває. Попри те, мужчина поводився вельми комфортно, немов його й не бентежила Вікторіїна амнезія. Він жартував, був дуже дотепним і водночас серйозним, коли розмова зайшла про освіту Назара, його оцінки й стипендію, яку виділив навчальний заклад за успіхи, тож тепер оплата не потрібна. Це дуже потішило Вікине самолюбство. Син виріс і ставав незалежним, підробляв у ресторані вечорами, мав свої кишенькові гроші й навідріз відмовився від допомоги, коли Віка дістала гаманець.

— Мамо, я хочу спробувати сам. Поки що мені абсолютно вистачає стипендії й того, що заробляю.

— Гаразд. Але якщо щось — одразу кажи. Я планувала, що ми заїдемо у якийсь торговельний центр і купимо тобі нову теплу куртку, шапку-шалик…

— Мам, я маю все необхідне. Не переймайся. Їдьте додому. І відпочивай більше: ти маєш втомлений вигляд, — стурбовано зауважив Назар.

— Так і є. Дорога мене виснажує.

— Ну, дорогі мої, то будемо рушати. Ще ж і кордон перетнути треба. Сподіваюся, прикордонники звернуть увагу на наші лікарняні документи й процедуру перетину пройдемо швидко, — сказав Сергій, схвильований Вікиною блідістю, і пішов до бару розрахуватися.

Засніжене місто дуже нагадувало Львів. Ратуша, старі будинки, люди, флер славного цісарського минулого і той же аромат кави, до якого допасовувався ще один — цинамону й гвоздички, що їх так люблять використовувати у випічці поляки. Гурмани! З ними можуть змагатися лише французи, хоча… Ніщо не буде таким близьким і милим серцю, як те, що рідне, своє: ну, де ще ти здибаєш такий сирник із родзинками, маком, присмачений справжньою шоколадною поливкою, як не у Львові?! Вікторію цей спогад завжди зігрівав і створював затишок. Куди тим французам!

Дорогою Віка задрімала, і їй знову наснилася її маленька дівчинка.

І знову старий сон. Дитина раптом виникла посеред лабіринту сяючої білизнú стін, вузькі проходи яких щедро заливало сонячне світло.

— Не бійся, — тихенько сказала вона. — Іди за мною!

І Вікторія знову пішла, як і минулого разу, намагаючись дотягнутися і вхопити її за руку, яку дитина тримала позаду, вказуючи йти за собою. Та не давалася вхопити. Віка покірно плелася, дівчинка зникала за одним поворотом і вигулькувала за іншим, повсякчас гублячи свою візаві, але не покидаючи її надовго. Її русяве волосся маяло й іскрилося від сонячних зайчиків, переливаючись усіма барвами жовтого й рудого, тоненькі пальчики тремтіли, наче від холоду, а хода була легкою й невагомою, ніби вона летіла над землею, не торкаючись маленькими ступнями піску. Лабіринт час од часу пропускав у себе краєчок синього моря й обрію над ним. Та дівчинка туди не звертала, а далі йшла вузькими проходами. Нарешті вони дісталися невеличкої, але просторої площі з ракушняку. І тут сон став трохи іншим, аніж попереднього разу. Нікого довкруж — лише спека, пісок і картина Тиціана із зображенням Богородиці.

Образ стояв поруч, спертий на високу дорійську колону посеред площі. Відома трирівнева композиція картини у яскравих червоно-жовтих тонах одразу привернула увагу Віки. Десь вона вже її бачила: апостоли, які благоговійно дивилися на Діву Марію, що підіймалася на хмарі в центрі картини. І сам Тиціан, зображений у лівому нижньому кутку. Віка дуже добре пам’ятала всі деталі картини. Богородиця, завжди зображувана в дуже стримуваних тонах, тут була в червоній сукні з синьою накидкою, в оточенні янголяток. І їхні крильця, здається, тріпотіли, розвівалися, як і всі тканини на полотні… Дівчинка стояла просто перед Вікою, дивлячись їй у вічі, пронизуючи наскрізь своїм відкритим і глибоким, небесним поглядом.

— Ось, візьми! — Вона витягла з-за спини руку, стиснену в кулачок, і розімкнула. — Він твій. Бережи його!

— Дякую! — Вікторія взяла ключ із бордовою шнурівочкою, зав’язаною на ньому бантиком. — А що це?

— Хіба не бачиш?! Це — ключ, — відповіла дівчинка, розвернувшись у напрямку картини, поволі зменшуючись і розчиняючись у повітряній спекотній імлі. — Твій ключ! — і її крильця також затріпотіли на полотні.

І Вікторія прокинулась у приємному збентеженні. Її ліва рука була затиснена в кулачок. Розтулила — нічого.

— Як ти? Чуєшся добре? — Сергій зауважив, що вона прокинулася, і притулив суху теплу руку до її чола. — Температури нема.

— Так, усе добре. — Віка хотіла сказати «дякую вам», як зазвичай відповідала малознайомим людям, але вчасно стрималася. — Дякую. Я довго спала?

— Годинки зо дві, так. Але це нормально у твоєму стані. Відпочивай. Скоро кордон, сподіваюся, що ми перетнемо його швидко.

«Комфортний у спілкуванні, — подумала Віка. — Та все одно — чужий».

Давні друзі. Сергій і Роман

(приблизно за місяць до аварії)

— Сергію Дмитровичу! Сергію Дмитровичу-у! — У гінекологію сходами підіймається невисокий худенький чоловік у зеленому халаті. — Ти мене чуєш?! Сергію!

— Ой, так-так! Задумався, вибач! Здоров, колего! Що нового? — Сергій відривається від екрана мобілки й ручкається з лікарем, що його доганяв.

— Та тут урологічні проблемки у твоєї пацієнтки. Ось, несу знімки й результати аналізів. Подивишся?! Коли ти там призначив операцію? — запитує уролог. — Е-е, Задоренко Леся Ігорівна.

— Ну, ти таке питаєш. У мене по три-чотири операції на день. Де ж я пам’ятаю. Зараз з’ясуємо, — швидко відповідає гінеколог. — А що