Ісабель Альєнде - Там, за зимою, Ісабель Альєнде

яким незначним та обмеженим зробилося його існування, і враз відчув справжній страх — страх того, що змарнував стільки років, замкнувшись у собі, страх перед швидкістю, з якою збігали роки й насувалися старість і смерть. Окуляри затуманилися від поту чи сліз; він рвучко зірвав їх і спробував протерти рукавом. Сутеніло, видимість була жахливою. Міцно тримаючи лівою рукою кермо, правою хотів був почепити окуляри, але завадила рукавичка, й окуляри впали між педалей. У Річарда вирвалося лихе слівце.

І саме тоді, коли він відволікся на мить, аби намацати окуляри, біла машина, що рухалася попереду в пелені снігу, загальмувала на перехресті. Річард ударив її ззаду. Зіткнення було таким несподіваним і приголомшливим, що на якусь мить він умлів. Але одразу оговтався з тим самим відчуттям, нібито перебуває поза власним тілом — серце калатало, його пройняв піт, шкіра горіла, а сорочка прилипла до спини. Відчував фізичний дискомфорт, а розум був далеко, відокремлений від реальності. Людина з фільму і далі лихословила, сидячи в автівці, а він, мов глядач, в іншому вимірі холодно та байдуже зважував те, що сталося. Удар був зовсім незначний — чоловік не мав сумнівів щодо цього. Обидва автомобілі рухалися дуже повільно. Потрібно було знайти окуляри, вийти з машини й цивілізовано поговорити з тим водієм. Для чогось же існували страховки.

Вийшовши з автівки, Річард послизнувся на вкритій кригою бруківці і впав би горілиць, якби не вчепився в ручку дверцят. Зрозумів, що — навіть коли б загальмував — все одно не уникнув би удару, бо ковзав би ще два-три метри, перш ніж зупинився. Він штовхнув іншу машину, «Лексус SC», ззаду, і та через струс посунулася вперед. Тягнучи ноги, під поривами вітру Річард подолав коротку відстань, що відділяла його від іншого водія, який також вийшов з автівки. Спершу був подумав, що перед ним підліток, який з огляду на вік ще не міг мати водійських прав, проте, наблизившись, упевнився, що це мініатюрна дівчина. Вона була в брюках, чорних гумових чоботах і надто широкій як для неї теплій куртці. Голову дівчини затуляв каптур.

— Це моя провина. Вибачте, я не помітив. Моя страхова компанія покриє збитки, — мовив Річард.

Дівчина кинула швидкий погляд на розбиту фару та пом’ятий і трохи відкритий багажник. Марно спробувала була причинити його, а Річард тим часом повторив про страхову компанію.

— Якщо хочете, можемо викликати поліцію, але в цьому немає потреби. Ось моя візитка, за нею ви легко мене знайдете.

Дівчина, здавалося, не чула його. Вочевидь наполохана, гамселила кулаком по багажнику, аж поки переконалася, що не зможе його закрити; тоді — максимально швидко при такому вітрі — метнулася до машини, а Річард чвалав за нею, наполягаючи, що хоче залишити їй координати. Навіть не глянувши на нього, дівчина скочила на водійське сидіння, але Річард встиг кинути візитку їй на коліна, перш ніж незнайомка натиснула на акселератор, так і не причинивши дверцят, які вдарили Річарда й збили з ніг. «Лексус» завернув за ріг і зник з очей. Річард насилу підвівся й заходився терти ударену руку. «Жахливий день, — подумав він. — Бракувало тільки, щоб кіт помер».

Лусія, Річард, Евелін

Бруклін

О цій вечірній порі Річард Баумастер, який підводився о п’ятій годині ранку, щоб устигнути до спортзалу, зазвичай уже рахував у ліжку овечок, а Дойс лежала біля нього й щось муркотіла, однак лихі пригоди цього дня так зіпсували йому настрій, що чоловік приготувався до безсонної ночі й дивився по телевізору якусь дурню. Сподівався, це допоможе викинути з голови прикрі думки. На екрані саме показували неодмінну сексуальну сцену, і він спостерігав, як режисер відчайдушно бореться зі сценарієм, а актори в ліжку так само відчайдушно намагаються розпалити глядачів солодкавим еротизмом, який тільки шкодив ритмові стрічки. «Ну ж бо, дотримуйтеся фабули, чорт забирай!» — крикнув він просто в екран, ностальгуючи за часами, коли в розповідях про статевий акт кінематограф вдавався до натяків: скромно причинених дверей, погашеної лампи або недопалка, що тліє в попільничці. Ці його думки урвав різкий дзвінок у двері. Річард глянув на годинник: була за двадцять десята вечора; навіть свідки Єгови, які вже пару тижнів вешталися околом, сподіваючись навернути когось до своєї віри, не наважилися б турбувати людей так пізно. Здивований чоловік рушив до дверей і, не вмикаючи лампочки перед входом, вглядівся в шибку, але розрізнив у темряві лише якийсь невиразний предмет. Хотів був повернутися до ліжка, коли зненацька пролунав другий дзвінок. Річард імпульсивно ввімкнув світло й розчахнув двері.

Вихоплена з чорної ночі тьмяним світлом лампочки над входом перед ним стояла дівчина в куртці. Річард одразу її впізнав. Зіщулена, з втягнутою в плечі головою й прикритим каптуром лицем вона здавалася ще меншою, ніж за кілька годин перед тим на вулиці. Річард пробурмотів запитально «Так?», а вона замість відповіді тицьнула йому візитку з його іменем, університетською посадою, службовою й домашньою адресами — ту саму, яку чоловік вкинув їй у машину. Якусь мить, що здалася йому вічністю, Річард ошелешено стояв з візиткою в руці. Нарешті, завваживши, що вітер і сніг проникають крізь прочинені двері, відступив убік і жестом запросив дівчину ввійти. Тоді зачинив двері й знову спантеличено втупився в неї.

— Вам не треба було приходити, панночко. Зателефонуйте до страхової компанії… — промимрив.

Дівчина не відповіла. Заклякла біля дверей, з напнутим каптуром, вона скидалася на надокучливого гостя з потойбічного світу. Річард повторив щось про страхову компанію, але вона не озвалася.

— Ви розмовляєте англійською? — запитав нарешті.

І знову мовчанка. Річард повторив те саме по-іспанськи, бо — з огляду на статуру — гостя могла походити з якоїсь центральноамериканської країни, хоча не виключалося, що й з Південно-Східної Азії. Вона промимрила щось нерозбірливе: звуки її голосу нагадували монотонне крапання дощу. Зрозумівши, що ситуація надто затягується, Річард вирішив запросити її на кухню, де світло було яскравішим і де вони, либонь, могли б порозумітися. Дівчина йшла позаду, втупивши очі в підлогу й ступаючи за ним слід у слід, мовби балансувала по погано напнутій линві. У кухні Річард зсунув убік папери, що лежали на столі, й показав їй на табуретку.

— Мені прикро, що я вдарив вашу автівку. Сподіваюсь, ви неушкоджені…

А що дівчина знову не озвалася, він переклав ці слова недоладною іспанською. Вона заперечливо хитнула головою. Річард не полишив марних спроб з’ясувати, що привело її о цій порі до його дому. Незначна транспортна пригода не могла бути причиною аж такого страху, тож чоловік подумав, що, можливо, дівчина тікала від когось або чогось.

— Як вас звати?