Ісабель Альєнде - Там, за зимою, Ісабель Альєнде

Аж раптом усі чотири лапки кота заклякли, його звела судома; щойно тоді Річард збагнув, що це симптоми отруєння. Чоловік швидко оглянув токсичні речовини, які тримав удома: всі зберігалися цілком надійно. За кілька хвилин виявив причину на кухні, під посудомийною машиною. Перекинулася бляшанка з антифризом, і Трейс, безперечно, лизнув його, бо поруч залишилися сліди котячих лап. Річард був певен, що добре закрив бляшанку й причинив двері, він не розумів, як таке сталося, але це з’ясується згодом. Зараз же слід було якнайшвидше подбати про кота: отруєння антифризом смертельне.

Вуличний рух залишався обмеженим, за винятком нещасних випадків, а саме про це йшлося. Чоловік знайшов у Інтернеті адресу ближчої чергової ветеринарної клініки — виявилося, що йому вже доводилось там бувати; тоді загорнув кота в плед і поклав до автівки. Річард радів, що вранці відчистив машину від снігу, інакше та загрузла б; добре було й те, що нещастя не сталося вчора, посеред буревію, бо йому не вдалося б від’їхати від дому. Бруклін перетворився на якесь північне місто — біле на білому, кути згладжені снігом, вулиці порожні, і дивний спокій, начебто природа позіхала. «Тільки не помирай, Трейс, будь ласка. Ти кіт-пролетар, маєш сталеві кишки, трохи антифризу — то дурниці, тримайся», — підбадьорював кота Річард, вчепившись у кермо й думаючи про те, що автівка рухається по снігу надто повільно й з кожною згаяною хвилиною вкорочується життя тваринки. «Спокійно, друже, потерпи. Я не можу їхати швидше, бо якщо ми заковзаємо, усе пропало. Уже скоро. Я не можу швидше, пробач…»

Двадцятихвилинний за звичайних обставин маршрут забрав удвічі більше часу, а коли доїхали до клініки, знову пішов сніг, й у кота почалися судоми, а з писку стікала цівка рожевої піни. Їх прийняла досвідчена небагатослівна лікарка, яка не виявила ані оптимізму щодо стану кота, ані симпатії до його господаря, через недбальство якого сталося нещастя — саме це прошепотіла вона своїй асистентці, але її шепіт був не такий тихий, щоб Річард не розчув. За інших обставин він відреагував би на цю нелюб’язну репліку, однак сильна хвиля прикрих споминів наринула враз на Річарда й оглушила його. Він стояв мовчазний, принижений. Це не вперше його недбальство призвело до фатальних наслідків. Відтоді чоловік зробився таким уважним і вдавався до таких застережних заходів, що часто мав відчуття, буцімто крокує життям, немов навшпиньках. Ветеринар пояснила, що мало чим може зарадити. Аналізи крові та сечі визначать, чи ушкодження нирок необоротне; у такому разі кіт би тяжко мучився, тож варто було б дати йому спокійно померти. Його доведеться залишити в клініці; за пару днів буде готовий остаточний діагноз, але господареві слід готуватися до найгіршого. Річард, ледь стримуючи сльози, ствердно хитнув головою. Згнітивши серце, попрощався з Трейс, потилицею відчуваючи неприязний погляд лікарки — звинувачення і вирок.

Дівчина-реєстраторка з волоссям кольору моркви та колечком у носі зласкавилася над чоловіком, завваживши, як у того тремтять руки, коли він простягнув кредитну картку, щоб зробити перший внесок. Вона запевнила, що про його тваринку добре подбають, і зробила жест у бік кавоварки. Цей простий вияв приязні викликав у Річарда почуття безмежної вдячності, і з глибини його єства вирвався схлип. Якби запитати, які почуття викликають у нього ці чотири коти, Річард відповів би, що сумлінно годує їх і прибирає кювету з піском; його ставлення до тваринок обмежувалося простою чемністю, за винятком Дойс, яка вимагала пестощів. От і все. Він ніколи не уявляв, що зможе сприймати цих похмурих істот як членів родини, якої не мав. Відчуваючи на собі співчутливий погляд реєстраторки, Річард вмостився на стільці в чекальні й став сьорбати гіркувату водянисту каву, запивши нею дві зелені пігулки від нервів та одну рожеву для регулювання кислотності, аж урешті опанував себе. Треба було повертатися додому.

Вогні фар висвітлювали пустельний краєвид безживних вулиць. Річард рухався повільно, напружено дивлячись уперед крізь очищене від криги півколо на лобовому склі. Вулиці, якими їхав, здавалися незнайомими, наче він потрапив до невідомого міста, і — хоча раніше не раз проїздив цим маршрутом — на якусь мить чоловікові здалося, що він заблукав у застояному часі, під шум радіатора та прискорене цокання «двірників»; автівка ніби пливла у ватяному обширі, і Річард почувався розгубленим, бо був єдиною живою істотою в цьому покинутому світі. Він розмовляв сам із собою, опустивши голову, в якій гуло, повну прикрих думок про неминучі жахіття цілого світу і його життя зокрема. Скільки ще йому судилося жити й як? Той, хто живе досить довго, врешті-решт хворіє на рак простати. Той, хто живе ще довше, страждає на розлад мозку. Він дожив до того віку, коли людина відчуває страх: його вже не цікавили подорожі, він хапався за зручності свого помешкання, не бажав несподіванок, боявся загубитися чи захворіти й померти так, що його тіло виявлять лише через пару тижнів, коли коти встигнуть зжерти добрячу частину решток. Перспектива бути знайденим посеред калюжі крові й розкладених нутрощів так лякала, що Річард домовився з сусідкою — зрілою вдовицею з залізним характером і чулим серцем, — що надсилатиме їй щовечора есемеску. Якби він не озивався два дні поспіль, жінка повинна була зайти й оглянути дім; для цього Річард дав їй запасний ключ. Повідомлення складалося з двох слів: «Ще живий». Вона не мусила щось відписувати, але її мучив той самий страх, і тому сусідка щоразу відповідала трьома: «Я теж, курва». Найстрашнішим у смерті була думка про вічність. Залишатися мертвим завжди — який жах!

Річард боявся, що на нього от-от нарине душевна тривога, яка часто охоплювала його. У таких випадках чоловік міряв пульс і тоді або не відчував биття, або відчував несамовиті удари. В минулому він пару разів пережив напади страху, такі схожі на серцеві, що його госпіталізували, але останніми роками завдяки зеленим пігулкам й набутому вмінню стримувати страх, напади не повторювалися. Він зосереджувався, силкуючись розгледіти над головою чорне хмаровиння, пронизане яскравими променями світла, як на релігійних гравюрах. За допомогою цього зорового образу та кількох дихальних вправ спромагався розвіяти хмару; однак цього разу Річардові не довелося вдаватися до свого трюку, бо невдовзі ситуація змінилася. Чоловік бачив себе мовби здаля, ніби у фільмі, де був не актором, а глядачем.

Річард уже багато років жив у добре контрольованому середовищі, без несподіванок і потрясінь, однак не забув остаточно нечисленні захоплюючі пригоди молодості, зокрема й нестямне кохання з Анітою. Посміхнувся власним спогадам, бо строго кажучи, проїхати автівкою в негоду кілька кварталів Брукліна не було пригодою. Цієї миті він виразно усвідомив,