Богуміл Грабал - Поїзди особливого призначення

Я пригадав, як виїздив з містечка три місяці тому по свою смерть, нахилився до касового віконця, за яким сиділа рудоволоса касирка, і сказав: «Один квиток!» Вона впізнала мене і сказала: «А куди, пане диспетчер?» Я сказав: «Дайте квиток, який першим побачите.» А вона засміялася: «Як це першим? Та я на ці квитки дивлюся цілісінький день.» Я сказав: «Знаєте, що, панно? Дивіться на мене, а лівою рукою витягніть будь який квиток.» Вона звела на мене очі: «Але, пане диспетчер, я можу дістати який треба і не дивлячись.» І розсміялася, бо подумала, що я жартую. Тоді я кажу: «Сьомий стовпчик, сьомий рядок, сімка, як у євреїв.» Не зводячи з мене очей, сягнула рукою по квиток і сказала: «Це буде Бистриця у Бенешова, з вас двадцять чотири крони...»

Локомотив ритмічно здригався, блискучий сніг на полях танув і невтомно цокав барвистими кристаликами. В канаві лежали троє мертвих коней, яких німці вночі викинули з вагонів. Просто відчинили на ходу двері і викинули туші назовні. Тепер вони лежали в канаві під колією, ноги були задерті догори, як колони, на які спирається невидимий портал неба. Інженер Гонзік дивився на мене очима, сповненими смутку і злості за спізнення поїзда особливого призначення. І, звичайно, винним у цьому був я, тож есесівці правильно зробили, що затягли мене до локомотива і тепер тільки чекають нагоди націлити стволи своїх парабелумів мені в потилицю, за сигналом начинити мене свинцем і відкрити двері кабіни... Я відчував це, проте думав, що вони мабуть на таке не здатні, бо обидвоє були такими красенями, а я завжди захоплювався гарними людьми, соромився з ними навіть розмовляти, пітнів, затинався, і не смів глянути в прекрасні обличчя, бо вони засліплювали мене, як сонце.

Зате капітан був потворний, довгий шрам розтинав його обличчя, так наче в дитинстві він упав на розбиту пляшку, і зараз цей капітан дивився на мене. Я підняв руку і схопився за якийсь ремінь, що звисав з даху кабіни. Зважився на це через те, що капітан на мене тільки дивився, і бачив, що я звичайний селюк, який працює при залізниці, селюк якому в дирекції у Градці Кралове сказали, аби при тих коліях стояв, піднімав і опускав семафори, в той час, як армія Райху через його станцію спершу перла на схід, а тепер верталася назад. Я вам скажу, що німці таки божевільні. Небезпечні божевільні. У мене й самого, звичайно, трохи не всі вдома, але більше на шкоду самому собі, тоді як німці божевільні на шкоду іншим. Якось на п’ятій колії зупинився цілий потяг їхніх вояків, і вони ходили до крамничок у селі купувати їжу, солодощі та кубики штучного меду, і один вояк потай витяг з самого низу кубик, на який спиралися всі решта, штучний мед розкотився по крамниці, а крамар порахував усі кубики і виявив, що п’ятьох не вистачає, тоді командир затримав увесь потяг і до самого вечора оглядав вагони, розшукуючи ті кубики, а коли врешті їх не знайшов, пішов до крамаря і урочисто вибачився...

Можливо там були ті ж самі німці, що зараз їхали зі мною на локомотиві, можливо то були вони.

Кочегар весело зиркнув на мене й взявся лопатою підкидати вугілля, спочатку кидав у найдальший кінець топки, потім ритмічними рухами завантажив середину, а останню лопату кинув на найближчі колосники. Мій рукав сповз донизу, оголивши зап’ястя, і очі капітана вдивлялися в мої загоєні рани так, наче це була якась книжка. Капітан багато чого знав, дивився на все відсторонено, очі його були схожі на два шматки антрациту. І всі інші теж дивилися на моє зап’ястя, а потім капітан стеком відгорнув мені другий рукав і оглянув другий шрам.

«Kamarad,» — сказав він.

І подав знак, і воєнний поїзд особливого призначення стишив хід, два парабелуми перестали цілити мені в спину, і я вже не дивився на тих двох гарних солдатів, а тільки на підлогу, на гофровані залізні бляхи, які невтомно здригалися в такт ударам коліс на стиках.

«Geh,» (Іди) — сказав капітан.

«Дякую,» — прошепотів я.

Не розуміючи, чи він часом не сміється з мене, я обережно відкрив двері і ступив на першу сходинку, потім почав спускатися нижче і нижче, нарешті напружився і стрибнув на насип, заскакав по ньому, наче танцював козачка, і зупинився, а локомотив знов розганявся, повз мене пролітали відкриті вагони з «Тиграми», деякі вояки тримали в руках із закоченими рукавами відкриті кілограмові консерви, наштрикували на ножі шматки м’яса і їли, інші тримали на колінах автомати і колисали чорта, так наче купали ноги в потоці. І поки мене не минув останній вагон, я відчував, що моя спина являє собою чудову мішень.

Останньою в тому транспорті була теплушка, на якій майоріли чорні жіночі панчохи, а з дверей визирали сестрички з польового лазарету, а я все ще знаходився на відстані пострілу з німецьких парабелумів, пістолетів та автоматів, а з німцями, я тепер знав це по собі, ніколи не знаєш наперед, що вони втнуть, он пані Карасікову, нашу сусідку, німці заарештували у сороковому році, а повернулася вона лише цьогоріч на Різдво, весь цей час, чотири роки, вона була в Печкарні, змивала там кров після страт, цілих чотири роки змивала кров, і головний кат був до неї дуже добрий, давав їй шинку, просив заспівати «Чом плачете, чорні очі?», говорив до неї «Прошу пані...» А потім ні з того, ні з сього її відпустили додому назовсім та ще й написали листа з вибаченнями, правда у пані Карасікової з того всього з’їхав дах, на біржі праці їй знайшли роботу в котельні, там їй дали до рук лійку з оливою і звеліли змащувати і витирати підшипники у машин.

Я наближався до повороту колії і здалеку побачив дванадцять копит мертвих коней, що підносилися до неба, як колони в староболеславській крипті. Згадав про Машу, про те як ми вперше зустрілися, коли я ще працював в управлінні залізниці, там нам дали два відерця з червоною фарбою і звеліли фарбувати паркан навколо всіх державних майстерень. Маша почала від дороги і я разом із нею, стали один проти одного, між нами був високий паркан з дротяної сітки, біля ніг у кожного стояло відерце з суриковою фарбою, в руках кожен тримав пензля, і так ми рухались вздовж паркана, фарбуючи сітку кожен