Жослін Сосьє - Шахтоємці, Жослін Сосьє

помітила його цікавість до розмови. У його очах не промайнуло жодної тіні. Навпаки, наш Послідок заздалегідь тішився, переконаний, що старий Савар затягне нас у свої спогади, які приховував від нас тоді, коли хвилювався за плани Татка і дозволяв малечі кататися на своїх довжелезних ногах.

— Тепер Лоран цікавиться кістками, а не камінням. Він лікар. Увесь цей час він ставив на ноги поранених у Чечні. Лоран — хірург.

— Тобі більше знадобився б адвокат. Якби хлопчина вивчився на адвоката, зараз ти був би багатієм!

— Пхе! Ще адвоката мені бракувало! Але є в мене іще один, який скоштував каміння. Він тогоріч гарував у Фанкамі разом із Ляшапелем[5]. Є й старшенький, Емільєн, він пощипує скелі в Австралії. Це тобі не при дверях стояти!

Савар продовжував чіплятися до Татка, який, не вловивши іронії, сердився на жарти старого приятеля. Усі навколо ввічливо підсміювались. Розмова текла неспішно. Я зітхнула з полегшою.

Я роззирнулась довкола себе. Тентен кудись пропав. Я помітила Нефертіті, яка просувалась бочком між людьми, і, впіймавши погляд Тутанка, зрозуміла, що він збирається зробити те саме. Ми розходились обережно, спокійно, і якби хтось вирішив порахувати нас, то навряд чи кинувся б на пошуки двадцять першого з-поміж нас.

Послідок не бачив нічого — аж так його поглинула розмова трьох старців. Його не угамувати, коли йдеться про історію нашої родини. Старі якраз згадували, як вирубали глибокий рів у дуже твердому кварці. Димчастий чорний кварц із блищиками. Точність роботи залежала виключно від нашого тата. Місцина розташовувалась далеченько від Норко, у багатьох світових роках від нашої родинної саги. І все ж ішлося про шахти — казкові, багатющі, бездонні шахти, — про таємниці каміння, а наш тато говорити умів, його голос лився, мов спів, і зазвичай біля столу ми аж підстрибували від його краси. Для Послідка цього було достатньо — він стояв, причарований.

Він напрочуд ненажерний. Часом я забуваю про це і поринаю у спогади, яких ще не встигла позбутися — Боже збав! — однак заховала подалі, на самому дні пам’яті. Достатньо зачіпки. Досить Послідкові зацікавитись якоюсь дрібницею — і розмова звертає у затінок, якого я щосили намагаюсь уникати.

Я не хотіла розповідати історію кохання Джеронімо. Вона подібна до лицарського роману (Послідок, як завжди, підібрав влучне слово), але нестерпно трагічна, схожа на біль, який ми всі відчували, коли зникла Анжела. Кардинали взагалі дуже схильні до болю. Згадуючи про нещасне кохання Джеронімо, я ніби поглиблюю рани, які скалічили всіх нас. Одне нещастя обов’язково тягне за собою інше, тому Послідок (якого ця чаша оминула), закарбував у пам’яті лише красу пригоди.

Я не розповідала йому про гарячку й мігрень, що мучили Джеронімо. До того він не хворів жодного разу, навіть узимку грипу не мав, тож коли я побачила, як скрутило Джеронімо в кабінеті директорки, то збагнула його лють від безсилля. Атож, він був стійкий, міг витримати значно більше, аніж тягар власних сліз. Уже у дванадцять років, коли та малá поранила його серце, було очевидно, що він стане неабияким персонажем нашої фамільної саги.

Він робив усе, міцно стиснувши зуби. Попри владу, яку їй давало м’якеньке крісло, попри випнуті груди і вміння молоти дурниці, директорці не вдалося витиснути з нього ні слова. Він вріс у стілець, стиснувши кулаки, напруживши м’язи, напнувши жили на шиї — мов юний фавн, який визирає за більшим суперником і чекає зручної миті.

То була не перша їхня сутичка. Джеронімо під час перерв одноосібно панував у шкільному подвір’ї і через це частенько опинявся у кабінеті директорки — заслужено, а іноді й ні. Проте мені ніколи не доводилося відповідати за нього. Чергових було завжди двоє, тож він ніколи не потрапляв до моєї зони відповідальності.

Того дня за стоянку автобусів відповідала не я. І всі — директорка, Джеронімо і я — чітко знали про це. Тож коли вона кинула з висоти монументальних грудей: «А ти мусила б знати, що чергові не мають допускати на шкільне подвір’я учнів з динамітними шашками!» — загроза була лише вдаваною. Мені здалося, що зараз він метнеться до неї і вирве з грудей соковиті соски. Він підскочив на стільці чимдуж і нібито без видимого зв’язку (авжеж, наш Джеронімо завжди вирізнявся метикуватістю) спокійно поклав руку на кишеню своєї вітрівки та вийняв звідти згаданий предмет — так, мовби хотів віддати його директорці.

Я насолоджувалась. Вочевидь, вона ніколи в житті не бачила динаміту. Великі соски здригнулися — хтозна, від страху чи огиди. Машинально вона підвелася, прагнучи повернути собі владу над ситуацією, та Джеронімо навіть не поворухнувся, ні на міліметр не поступаючись силою динаміту, тож директорка впала, струхнувши всією своєю брезклою плоттю, і крісло жалісно зашипіло.

На цьому історія завершується. Решту я не розповідаю. Тільки це я здаю в оренду Послідкові, коли він завертає розмову на те, чого коштував нашій родині «той випадок, коли Джеронімо примусив директорку трусити цицьками». Ця історія стала частиною нашого спадку. Багато чудових вечорів ми провели в її компанії. Подібних історій у нас було безліч, і увечері, після бійок за посуд та за тримісну канапу, всі упереміш вмощувалися перед телевізором, а я слухала їх, притулившись до одвірка. Денні справи ще не були вичерпані, та я не могла встояти перед спокусою, тож я стояла у дверях посеред будинку, однією ногою в кухні, а другою у вітальні — стояла і слухала оповідки про їхні подвиги в школі, про телепередачі, про всесвіт, що линув до них з екрану, про все, що вони зроблять з придуркуватими селюками, коли нарешті вирвуться з Норко.

Жодного разу не вдалося мені довести денні справи до кінця, будинок здригався від гамору, а наші вечори досі залишаються найліпшими спогадами у моєму житті.

Будинок сяяв, немов кафедральний собор, у кожній кімнаті був хтось, між кімнатами постійно пересувалися члени родини, однак епіцентром руху була вітальня, а якщо точніше — канапа, де примудрялись умоститися переможці битви за посуд, зазвичай то були Джеронімо, Тентен і Томмі, хоче Томмі частенько поступалася Махатмі. Решта — достоту сторожа канапи — звисали з билець і спинки. Їх було троє, четверо, часом п’ятеро — переважно малеча; інші були надто горді і мали задовгі ноги; і коли хтось із володарів канапи вирушав за водою, молоком чи щоби позбутись усього цього у вбиральні, між сторожею виникала бійка за охорону вільного місця. Часом — а це й була найцікавіша частина гри — малі зволікали чи захоплювались своїм шарудінням, і місце хтось цупив. Повернувшись, володар лаяв сторожу і крадія, похмуро приєднувався