Сергій Батурін - Шизґара

— статки дозволяли; та й скільки там зиску з тієї городини — мороки більше, але мудрий Оскар постановив, що мати клапоть землі й не обробляти його означає бути шлепарем й останнім ледащем, що неповага до землі — гріх не менший, ніж споживання сала в піст напередодні Пуріму. Усі йому притакували — а чому би їм не погодитися, бо хто піде працювати на город? Сам батько, котрий не розгинаючись заробляє з ранку до ночі? Мати, на котрій весь дім, чи ці дві малі кози — сестри Рівка із Софкою? І щоб ви не сумнівалися: таки так, це буде саме Левко.

Того ранку мати зібрала йому в торбу окраєць хліба, кілька варених яєць та велику пляшку кислого молока, він відшукав у коморі лопату, порожні лантухи й замислився: скільки ж їх брати?

— Ти що, боїшся, що Войцехова шкапа перетрудиться, якщо привезе назад кілька порожніх зайвих мішків? — розвіяв синові сумніви Оскар. — А що ти робитимеш, як тобі не вистачить? Другий раз підеш копати й знову проситимеш сусіда, щоб він тобі привіз з городу твою картоплю?

Якби Войцех, батько привабливої Зосі, знав ідиш і почув ці слова, на таку неповагу до свого коня він би образився, не зважаючи на давнє — з дитинства ще — приятелювання з Оскаром: він же не називає сусідський «Зінґер» тріскачкою! А, взагалі-то, вони жили дружно й допомагали один одному: чи привезти щось, чи пошити — усе безвідмовно й по-сусідському безкоштовно.

Літо тридцять дев'ятого в Польщі видалося сухим та спекотним, картопля вродила дрібна, знати б — так і марудитися не варто: у добрі роки на цій землі майже з кожного куща — мало не відро, а тут з трьох — трохи за половину. Та Левко тим не засмучувався: молоде сильне тіло вимагало руху, і він раз по раз вивертав із землі з-під сухого бадилля невеликі, трішки більші за добру сливу, бульбаки. Піщаний ґрунт батькового городу вже давно забув дощ і пахнув пилом.

Мішків — подумав він — зайвих буде чимало. Хоча, можна в них напхати гарбузи: їх, — невеликі, але добрі, як навмисно калібровані, тверді та янтарні, — усі два десятки він ще зранку позносив на межу. Сонце піднялося й палило так, наче був липень, а не вересень. Повітря прогрілося, й легкий вітерець, що шелестів сухим листям сусідської невисокої — ледь у людський зріст — невдатної через посуху кукурудзи, не приносив жодного полегшення. Сорочка під пахвами намокла й потемніла півкружалами, і йому все частіше доводилося витирати з лоба рясний піт. Пилюга, хоч як він намагався її не здіймати, таки курилася, піднімалася в повітря, сідала на чоло й лишала на полотні рукавів сірі неохайні смуги.

Скільки він уже порався на городі, Левко не знав. Судячи з того, що сонце стояло високо, а він накопував уже п'ятий мішок, час був десь обідній. Варто було лише подумати про обід — одразу з'явився голод і нагадав про свою появу, засмоктавши всередині під грудьми. Хлопець застромив лопату в землю і попрямував до куща бузини на межі, під яким він схоронив свій харч. Він глянув на свої руки, аж чорні від землі, здивувався, як таке може бути: ґрунт на їхній ділянці піщаний, сірий, а руки он які… Він і гадки не мав, як їх тепер мити… Не кисляком же? Раніше, коли вони ходили на город удвох із батьком, той завжди прихоплював фляжку з водою для цього. Він хотів почухати потилицю, вже підніс руку, та вчасно схаменувся — брудна ж! — і тут почув, що хтось біжить стежкою, що вела з містечка до городів крізь невеличкий молодий гайок. Дивно — зчудувався він: кому це закортіло ганяти щодуху по такій спеці?

З приліску вихопилася Зоська й понеслася до нього: коса наполовину розплелася й мотлялася кінським хвостом на всі боки, а груди підстрибували в такт крокам.

— Левку, Левку, тікай, — в три прийоми через задишку промовила вона.

— Куди тікати? Чого? — дивом здивувався він.

— Вони забрали всіх твоїх… Батька. Матір. Дівчат… приїхали на легковику, три мотоцикли з автоматниками, за ними — дві криті вантажівки, і всіх забрали. І Циммерманів забрали… І Гольдманів… З ними був поліціянт тутешній — Збишек, він усіх і виказував… Вони всіх забирають!

— Хто вони, кого — всіх? — перепитав хлопець.

— Німці. Всіх ваших — жидів.[15] Збишек, пся крев, місцевий, усіх знає, він і за тебе питав, а пан Оскар: «Його нема, він до Кракова по доклад[16] поїхав». А той, курва, посміхається: «От і добре, там в ґетто й зустрінетесь». Левку, тобі не можна додому, тікай!

— Куди ж мені тікати?

— До росіян! Там ваших не чіпають, у них навіть міністр Каганович є! А додому тобі не можна, Збишек тебе обов'язково викаже! — гаряче зашепотіла Зоська. — Тікай, тікай до росіян, їхнє військо вже піді Львовом!

— А як же батько, мати, сестри? — засумнівався він.

— Ти думаєш, їм легше буде, якщо тебе поряд із ними ув'язнять? Ще невідомо, що з ними зроблять! Твоє діло зараз самому врятуватися!

— Мені все одно треба зайти до своєї хати, — помовчавши кілька хвилин, твердо сказав він. — Я вночі сходжу додому, а тоді піду на Львів. А до темряви пересиджу у вашій кукурудзі.

— Скажи, що тобі там треба, я принесу, — запропонувала Зоська.

— Те, що мені треба, ти не знайдеш, — відмовився Левко.

… Уночі він пробрався на своє подвір'я, крізь навстіж розчахнуте вікно — вдень же спека була — добувся в хату, навпомацки, не запалюючи світла, пройшов у батькову майстерню й зібрав усі фамільні лекала, загорнув їх у шматок підкладки, зав'язав міцною валовою ниткою, прихопив піджака від костюма, зшитого батьком на синове шістнадцятиліття — таки осінь, хтозна, яка погода буде завтра чи післязавтра, і тихенько, намагаючись не створювати жодних звуків, знову у вікно поліз з хати. У дворі, ховаючись у тіні бузку, із саквами стояла Зоська.

— Левку, — стиха покликала вона. Хлопець аж сіпнувся від несподіванки.

— Я тобі тут зібрала в дорогу попоїсти… — вона простягла йому торбу й перехрестилася, щось шепочучи про Єзус-Марію. «Дивна, — промайнуло в нього. — За аіда в своїх богів просить». Подумав так — і завстидався: просила ж за нього.

— Йди, — сказала Зоська. — І повертайся після війни живим і здоровим.

Він хотів поцілувати її на прощання і — не зважився.

… Приїхати з СРСР до рідного містечка Лев Оскарович зумів лише на початку сімдесятих, взявши туристичну путівку до