Сергій Батурін - Шизґара

учителів, бухгалтерів, повітових урядовців і місцевого лікаря, а згодом поширив сферу свого впливу й на їхні посемейства: мало того, що костюм чи сукня виходили в нього ліпші й дешевші, ніж у склепі,[9] що були добротнішими, — змодельований ним одяг приховував недоліки фігур замовників. До того ж він мав неабиякий нюх на моду й часто-густо вигадував нові фасони незгірш від паризьких колег і напевне ліпше за варшавських.

А п'ятої весни по відновленню польської влади доля дала Оскарові сина Ар'є-Лейба,[10] котрого з відомих вже міркувань поза родиною звали Левком. Хлопець удався в батька: з восьми років допомагав у майстерні, у дванадцять управлявся із «Зінґером» нарівні з татусем, а до шістнадцяти й крій засвоїв так, що Шварцберг-старший передав йому частину своїх постійних замовників — не найгрошовитіших, але менш з тим!

Шістнадцять Левкові виповнилося в червні тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року, а у вересні почалася війна з німцями. Та що хлопцеві було до того: вік у нього непризовний, німці, казали дорослі, такі самі, як австріяки, а тих старші добре пам'ятали: культурний європейський народ. Значно більше за розмир з германцями хвилювала й бентежила Левка сусідська Зоська — вилицювата білява юнка з великими сірими очима. Здавалось би, разом росли, все життя була дівка як дівка, нічого не те що визначного — вартого уваги: худе, цибате та ще й язикате. В дитинстві цукерками пригощала, потім чіпляла й дражнилася, а останніх років зо три геть не помічала, не здоровкалася навіть. І раптом цієї весни — коса з руку завтовшки, густі опахала вій, тонкий над округлими ладними стегнами перехват, — двома долонями, здається, обхопиш, — а під сорочкою — виразні півкулі молодих пружних грудей. А сама очима поблискує: «Здрастуй, Левцю!» — той одразу раків пече. Вона ж кине півусмішку — не йому навіть, а так, між іншим — і йде собі, гожим задком ледь погойдуючи. Оскар хитро позиркував, підсміювався буцімто про себе й підморгував синові, змушуючи Левка ніяковіти ще більше, а мати, теж зауваживши таку новину, якось за обідом почала:

— Ти вже став дорослий: он на дівчат заглядаєшся… Ти ж май голову на плечах: дивись, не приведи в хату не те, що нам треба…

Від несподіванки старший Шварцберг аж захлинувся й закашлявся. Жінка заходилася ляскати його по спині, він невдоволено махнув рукою, щоб припинила, відклав убік ложку та вперся в неї довгим уважним поглядом мигдалевидних, трішечки вирячкуватих очей.

— Що ти на мене витріщився, мов ксьондз на пейси рабина? Я що, вже не можу сказати? Ти бачиш, як він на неї дивиться?

Оскар незворушно мовчав, і це заводило його дружину ще більше:

— Ти що, не вгледів, як вона перед ним дупою крутить?

Чоловік знову — анітелень, і тоді вона кинула найвагоміший, як їй здавалося, аргумент:

— Я — мати, і я краще знаю, що моїй дитині треба!

– Ідо, — нарешті озвався кравець. — Він уже завтра зібрався когось привести, що ти такий геволт[11] здійняла? А на кого йому ще задивлятися, як він зранку до ночі за машинкою, по гулянках не швендяє, а по сусідству, крім Зоськи, жодної молодої дівки нема? І я тобі таки скажу: моя мати теж краще за всіх знала, що мені треба, та якби я її послухався, зараз тут рейвах вчиняла би не ти, а таки Циммерманова старша донька Лія.

Факт наявності в неї два десятиліття тому суперниці із заможної родини неприємно вразив Іду, але вона була не з тих, хто швидко здає свої позиції в спірках із власним чоловіком:

– І ти думаєш, що вона зараз сказала би тобі щось інше? А ти, може, не знаєш, що Лія та Зоська — не одне й те саме? Порівняв — єврейку та шиксу![12]

Оскар, не доївши свого улюбленого колте буречкіс,[13] підвівся, підійшов до буфету, витягнув пляшку «Виборової», котра стояла там не знати з яких часів, відкоркував, набулькав собі в кухоль мало не половину, одним махом проковтнув, повернув горілку на поличку, гмикнув і пішов геть з кімнати. У його домашніх мову відібрало: батько такого ніколи не робив, він взагалі був практично непитущим, хіба що заради великого свята міг вицмулити маленького келишка… На порозі кравець зупинився, озирнувся, кинув присутнім:

— Я сьогодні більше не працюватиму, — і вийшов на подвір'я.

Ні, він таки добре знав, що Лія та Зоська — не одне й те саме, що віра й традиція вимагають від єврейських чоловіків брати шлюб виключно з одноплемінницями-одновірками. Відав і ще одне: не хотів він замолоду ані сракатої багатійки Лії, ані стрункої пишноволосої Іди — позирав захоплено на Зосьчину тітку Марисю, вилицювату русяву красуню з великими сірими очима, з важкою — з руку завтовшки — косою, з тонким, — здається, двома долонями обхопиш, — станом. І їй він також явно подобався, а такого в невеличкому містечку не приховаєш. Та її батько, Зосьчин дід, перестрів його якось на вулиці й твердо сказав:

— Ти, парубче, на нашу дівку марно не заглядайся: хоч і достойні ви, Шварцберги, люди, та й майстри на все воєводство перші, а за жида[14] я її не віддам: не хочу, щоб мої онуки були ні те, ні се. У вас нація — по матері, у нас — по батькові, таких дітей ані ваші своїми не визнають, ані поляки.

Невдовзі Марисю видали заміж десь — чи не від гріха подалі — аж в Радом, а за рік по тому Оскар взяв за себе привабливу Іду.

Звісно, думав він, знати про те дружині й дітям необов'язково, і не здогадувався, що довгоязикий містечковий поголос давно вже доніс не лише до Іди, а й до Левка, переповідання про ту давню історію.

…Польське військо запекло відбивалося, але виходило в нього кепсько: німецька армія, чисельніша, більш вправна й значно ліпше озброєна, неупинно просувалася з боями на Схід. Сусіди базікали, що вона вже взяла Краків і навіть Львів, а до них, мовляв, досі не прийшла лише тому, що в містечку ніякого гарнізону вже років двісті нема. І як доказ наводили, що обидва місцеві поліціянти щезли: вже доби зо три — як у воду впали. Що правда, те правда: останніми днями їх дійсно ніхто не бачив.

Але Левка те все не обходило: почалася осінь, і треба було збирати врожай на городі за околицею. Звісно, Шварцберги вже давно могли обійтися без власної картоплі та різних там гарбузів-помідорів