Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

— Кірхер доводить, що Вавилонська вежа, описана в Біблії, не могла бути такою високою, як про неї кажуть. Вежа, яка сягає аж до сфери Місяця, порушила б увесь порядок космосу. Затулила б сонце, що спричинило б катастрофічні наслідки для всього живого. Люди мусили б використати всі запаси деревини й глини на Землі…

Ксьондз почувається так, ніби виголошує якісь єретичні ідеї, і сам, правду кажучи, не знає, навіщо він усе це говорить мовчазному євреєві. Хоче, щоб той мав його за друга, а не ворога. Але чи це можливо? Чи можна порозумітися, не знаючи ані мов один одного, ані звичаїв, ані речей та предметів, ані усмішок та рухів рук, що подають знаки, — взагалі нічого? Може, в такому разі вдасться знайти спільну мову за допомогою книжок? Хтозна, чи це взагалі не єдиний шлях? Якби люди читали ті самі книжки, жили б в одному світі, а так живуть у різних — як оті китайці, про яких писав Кірхер. А є й такі — і чимало, — які взагалі не читають, і розум їхній спить, а думки їхні прямі, як у тварин. Взяти б оцих селян з порожніми очима. Якби він, отець декан, був королем, то один день панщини наказав би призначити для читання, все селянство загнав би до книжок, і Річ Посполита одразу мала б інакший вигляд. Може, річ насамперед в абетках — їх багато, і кожен по-іншому будує думки. Абетки — наче цегла: з одних, випалених і гладеньких, постають собори, а з інших, глинястих, шорстких, — звичайні будинки. І хоча латинська абетка, без сумніву, найдосконаліша, Шор, з усього виглядає, не знає латини. Тож він вказує йому пальцем на гравюру, потім ще одну, і ще, і бачить, що той нахиляється над ними з дедалі більшою цікавістю, аж врешті видобуває звідкись стекла, гарно оправлені в металевий дріт, — ксьондзові Хмельовському хотілося б і собі такі мати, треба запитати, де він їх замовляв. Перекладачеві теж стало цікаво, і вони втрьох нахиляються над малюнком.

Ксьондз позирає на них задоволено: вдалося-таки спіймати їх на гачок. Помічає в темній бороді єврея золоті й каштанові волосинки.

— Ми могли б обмінюватися книжками, — пропонує він.

Каже, що в його бібліотеці у Фірлеєві є ще два твори великого Кірхера — «Arca Noe» та «Mundus subterraneus»[15], — зачинені на ключ, бо надто цінні, аби брати їх до рук щодня. Знає також, що є й інші праці, але натрапляв лише на принагідні згадки про них. І багатьох іще мислителів минулого він у себе зібрав, а серед них — додає він, щоб підлеститися, — єврейський історіограф Йосиф.

Йому наливають компоту з дзбана та підсувають тарілочку із сушеним інжиром і фініками. Ксьондз кладе фрукти до рота шанобливо — давно їх не куштував, — і неземна солодкість одразу покращує йому настрій. Він розуміє, що час переходити до справи, тож ковтає ласощі й підходить упритул до причини свого візиту, але вже за мить розуміє, що поквапився і всі його зусилля можуть зійти нанівець.

Можливо, він відчув це в раптовій зміні поведінки Грицька. Крім того, він заклався б, що хлопчина, перекладаючи, додає щось від себе. Незрозуміло лише, чи це остороги, чи навпаки — якісь слова на користь ксьондза. Еліша Шор дещо глибше всідається в кріслі, відкидає голову назад і опускає повіки, наче консультується зі своєю внутрішньою темрявою.

Це триває аж до миті, коли ксьондз мимоволі обмінюється змовницьким поглядом із молодим перекладачем.

— Ребе слухає голоси старших, — пошепки каже перекладач, а ксьондз киває головою, мовляв, розумію, хоча не розуміє нічого. Можливо, цей єврей і справді має якийсь магічний зв’язок із різними чортиками, хіба їх мало в євреїв — усіх тих ламій та ліліт? Те вагання Шора, ті його заплющені очі наводять ксьондза на думку, що дарма він сюди прийшов. Ситуація — делікатна і незвичайна. Аби лиш усе не скінчилося для нього інфамією.

Шор встає, відвертається до стіни, опускає голову і стоїть так певний час. Ксьондз починає нервувати: може, це для нього знак, що час іти? Грицько теж заплющив очі, і його довгі хлопчачі вії тепер кидають тінь на вкриті м’яким заростом щоки. Може, вони заснули? Ксьондз тихо прокашлюється, їхнє мовчання остаточно позбавляє його відваги. Ні, не варто було йому сюди приходити.

Зненацька Шор робить крок у бік шаф і відчиняє одну з них. Церемонно виймає товстий фоліант із витисненими на ньому літерами, тими самими, що й на решті книг, і кладе на стіл перед ксьондзом. Розгортає його з останньої сторінки. Ксьондз бачить хитромудро оздоблений титульний аркуш…

— Сефер га-Зогар[16], — каже Шор побожно й кладе книгу назад у шафу.

— Хто б вам це, отче, прочитав? — питає Грицько співчутливо.

Ксьондз залишає на столі в Шора два примірники своїх «Нових Атен» — як заохоту до майбутнього обміну. Постукує вказівним пальцем по палітурці, а потім вказує на себе, просто в центр грудей: мовляв, я це написав. Вони просто мусять це прочитати, лише мову перед тим доведеться вивчити. Чимало довідаються про світ. Ксьондз чекає на реакцію Шора, але той лише ледь-ледь підіймає брови.

Ксьондз Хмельовський та Грицько виходять разом у неприємне прохолодне повітря. Грицько щось там іще теревенить, а ксьондз тим часом уважно його розглядає. Молоде обличчя з ріденьким ще заростом, довгі закручені вії, через які його обличчя здається дещо дитинним; селянське вбрання.

— Ти єврей?

— Та ні… — відповідає Грицько, знизуючи плечима. — Я звідси, з Рогатина, ген отам живу. Ніби православний.

— То де навчився по-їхньому балакати?

Грицько підходить ближче і йде майже пліч-о-пліч із ксьондзом: він явно відчув спонуку до такої близькості. Каже, що його батько та мати померли від мору в 1746 році. Торгували з Шорами, батько був ремісником, вичиняв шкури, а коли помер, Шор викупив його борги, заопікувався Грицьком, його бабусею й молодшим братом Олесем, а на додачу — ще й трьома сусідами. Отак вони й живуть по-сусідськи, зараз він більше справ має з євреями, ніж зі своїми, він і сам не знає, коли вивчив ту їхню мову, але зараз говорить нею, як власною, вільно, що не раз ставало в пригоді, коли треба було робити ґешефти, бо євреї, особливо старші, неохоче переходять на польську й руську. Євреї не такі, як про них говорять, а Шори й поготів. Їх багато, і будинок у них теплий, гостинний, вони завжди дадуть щось поїсти, а до того