Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

і хлопці повставали від стола і виходили надвір. Зварич швидко вийшов і собі, та, минувши дідів, що розпитували молодицю, подався вуличкою на головний шлях.

Від сторони фільварку над’їздила артилерія… Попереду булава, за ними чути було стогін гармат. Біля хат, що при дорозі, стояли гуртками люди, переважно жінки.

Але не так, як давніше, коли крізь село переїздило військо. Тепер народ немов ховався перед оком війська і боязко заглядав із-за огорож та придорожніх дерев.

Ледве Зварич перевів дух від швидкого бігу, чоло походу вже зрівнялося з ним.

Видно, цілий полк був, бо напереді їхав полковник. Старий, вусатий черевань, розвалений на коні, як в’язанка сіна. Маленька шапочка не знать, яким чудом держалася на голові, круглій, як більярдова куля. Саме, переїжджаючи мимо Зварича, полковник скинув шапочку і витирав лису голову хусточкою. Блиснуло тоді мідяною ринкою натрудоватіле суворе обличчя, перерізане в одному місці густими, навислими бровами, в другому — щетинястим вусом.

Кінь під полковником, широкоплечий «ірландець», ішов гордо, надутий, як і його власник. Не оглядався за другими кіньми, ні не цікавився, що минає, біля чого переходить.

За полковником тягнулася полкова булава, а за нею в приписаній віддалі — полк: батарея за батареєю, гармата за гарматою.

Танцювали баскі коні, скрипіла новенька упряж, глухо дудніли важкі гармати. Люди при тім усім не виглядали як осібні істоти, а як нерозлучні частини великої машини, що лізла ген на схід, щоби плюнути в лице наступаючому ворогові. Як кіннота притягає око своєю елеганціею і польотом, піхота викликає вдоволеня своєю масою, так артилерія імпонує своєю силою, своїм тягарем, своєю грозою.

Зварич так задивився на гармати, коні й людей, що забув навіть про те, чого сюди вибіг. Гармата за гарматою минали його, а він, провівши кожну очима, перекидав погляд на слідуючу і любувався наново. Але біля останньої гармати чекало на нього пробудження.

Ровом попри дорогу йшли з нею поруч сільські підростки, а за гарматою шкандибав старенький священик.

Зварич очам віри не давав. Чи справді це можливе?!.. Невже ж молодиця говорила правду?!.. Боявся допустити цю думку. Боявся, що дійсність потвердить його побоювання. Може, воно не так, як говорять, може, чого іншого той священик знайшовся біля гармати!? Але коли гармата зрівнялася з ним, побачив. Побачив старенького, сивого як голуб дідуся, прикованого за одну руку до гарматного дула. Вид був такий страшний, такий несамовитий, що Зварича стиснув за горло скорч і він дихнути не міг.

Нервозно потер чоло долонею і витріщив очі, щоби прецінь відігнати образ хорої уяви.

Але образ остав…

За останньою гарматою дійсно йшов священик. В чорнім пальті, що звисало, непозапинане, аж до землі, в грубих чоботах, що, здавалося, оловом тяжать на немічних ногах, припорошений курявою, що обсідала його, як рій мух. Прикована рука скакала враз із дулом гармати, що раз у раз то притягало, то відкидало нещасного старця. А він начеб цього всього не чув, не бачив. З якоюсь дивною байдужістю зносив непомірний труд, силуючись додержати кроку гарматі і своїм мучителям.

Прикований за ліву руку, тягнувся тяжко за гарматою. В невільній руці держав витерту баранкову шапчину, а правою раз по раз хрестився.

Зварич вдивився в його лице. Ні сліду страху, ні злости. Спокійно дивилися сірі очі перед себе, а беззубі уста безупинно ворушились.

Старенький молився…

Зварич не видержав. Перескочив рів і підбіг до нещасного арештанта.

— Отче добродію! За що вас взяли? — спитав, припадаючи до старенького.

Священик перевів на нього погляд, хвилю мовчав, а далі блідо всміхнувся і, рушивши правим плечем, відповів спокійно:

— Ну! Видно, Господь Бог так хотів. Пречиста Діва мене не опустить.

У тій хвилі чиясь дужа рука схопила Зварича за обшивку і відкинула набік.

— Нем сабат! — заревів йому над вухом чийсь голос.

Зварич вирвався з непрошених обіймів і лицем у лице станув проти якогось вояка, що вишкірив на нього затиснені зуби і блискав звірячими очима.

Вояк затріскотів якимись прокльонами в мові, яку Зварич уже чув біля обозу в лісі.

Мадяри! Ох, з якою ж насолодою був би заїхав п’ястуком між ті чорні сліпи, що балушились на нього з такою ненавистю. Вояк і собі збирався поправити перший свій наступ, бо затиснув кулак і підступив до Зварича. Але в тій хвилі над’їхав конем старшина. Він, видно, бачив цілу сцену, бо, не питаючись вояка, звернувся з криком до Зварича. Зварич, не розуміючи запиту, відповів по-німецьки:

— Я питався священика, за що його арештували…

— А ви звідки маєте право? — крикнув на нього старшина.

— Я є також вояк, пане поручнику… юнак… їду до свого полку до Львова.

Старшина по цих словах вже не так бісився. Може, німецька мова, а може, слово «юнак», що за Австрії означало вояка-інтелігента, вспокоювало його.

Зварич побачив зміну і набрав відваги.

— Що зробив той старенький священик?

— Що зробив?! Зрадник, лайдак, москаль, — викинув зі себе старшина і закляв по-мадярськи. — А по хвилі додав тоном зверхника до підчиненого: — Вступіться і не пхайтеся тут!

Зварич хотів ще щось сказати, хотів дістати якесь пояснення, але вже не було від кого. Старшина потиснув коня і пігнав до своїх.

Кого було спитати, від кого домагатись вияснень? Від вояків, що минали байдуже його і, певно, не зрозуміли б ні слова?!..

Засоромлений, прибитий, близький плачу, вернувся назад на старе місце і кинув оком за останньою батареєю. Між бадьорими шапками, між масою заліза і кінських тіл раз один тільки сріблом замайоріла сива голова священика. Замайоріла і згасла. Може, навіки?!..

Пригадалися йому слова старенького: «Пречиста Діва мене не опустить». Може, справді велика віра спасе його з отого пекла, може, його літа, його сива голова зм’якшать мадярське серце?!..

Мадяри… Якесь трагічне непорозуміння! Адже вони народ лицарський, веселий, добрий. Ніяка історія не представляє їх як жорстоких, безсердечних тиранів!

Тяжко Зваричеві на душі. В грудях росте хвиля жалю і якоїсь тупої, нез’ясованої злости.

На кого? На мадярів?! На москалів?!

Ні! На Дудикевичів, Маркових!.. Вони одні завинили, що нині влада тягає безвинних людей.

Ах, коби вже раз дістатися до Львова, до наших впливових політиків! Вони, може, й не припускають, що діється по селах, скільки тут непорозумінь, помилок і непотрібних мук. Так далі не може бути! Треба рятувати тих, яких одинокою провиною було те, що признавали «єдинство русского народа», а не признавали фонетики!

Що міг завинити отой старий священик! Певно, так, як і Керницький: передплачував «Ніву» і писав, де міг, твердий знак. Якнайшвидше їхати!

І Зварич звернувся