Джеймс Паттерсон - Бікіні, Джеймс Паттерсон

На краю хвилеріза, утвореного застиглою вулканічною лавою, стояв чоловік, вдивляючись у темну воду та хмарини, що поволі рожевіли — то над східним узбережжям острова Мауї займався світанок.

Чоловіка звали Анрі Бенуа. То було не справжнє його ім'я, а те, яким він зараз користувався. Йому було тридцять з великим гаком, він мав русяве волосся середньої довжини та світло-сірі очі. Стоячи на березі босоніж, він вивищувався майже на шість футів. Його ступні наполовину вгрузали в пісок.

Анрі — у білій лляній сорочці, що вільно спадала на сірі бавовняні штани, — стояв і спостерігав, як верескливі чайки ширяють над хвилями, раз по раз торкаючись їхніх вершечків і пронизливо скрикуючи.

Йому подумалося, що оці пташині крики могли б символізувати початок іще одного безхмарного та безтурботного дня в гавайському раю. Але новий день пішов коту під хвіст, так і не встигнувши розпочатися.

Анрі відвернувся від океану й засунув у кишеню штанів свій КПК. А потім став поволі підніматися пологим схилом до свого бунгало, а вітер, що дув йому в спину, напинав його сорочку, наче вітрило.

Рвучко розчинивши завішені двері, він пройшов через веранду з нефарбованою підлогою з твердої деревини, увійшов до кухні й налив собі чашку кави «Kona java». A потім знову вийшов на веранду, важко опустився в шезлонг біля джакузі й заглибився в роздуми.

Це помешкання — готель «Хана Біч» — відповідало всім його вимогам: зручне, вишукане, без телевізора й навіть без телефону. Оточений кількома тисячами акрів тропічного лісу, цей готель примостився на краєчку острівного узбережжя і являв собою непоказний комплекс будівель, справжній рай для д-у-у-уже багатих людей.

Перебування в «Хана Біч» давало можливість повністю розслабитися й відпочити, побути самим собою, усвідомити свою сутність як людської істоти.

Та дзвінок по мобільному з Європи вщент зруйнував цю ідилію. Відпочинок пішов під три чорти. Розмова була короткою й більше скидалася на монолог. Хорст сповістив і добру, і погану новину таким тоном, що в гордовитого Анрі виникло відчуття, наче його ріжуть серпом по яйцях.

Хорст сказав йому, що виконану роботу сприйняли добре, але виникли деякі запитання.

І тепер ці типи не дуже задоволені його роботою. їм, бач, хотілося чогось більшого. Більше несподіваних карколомних поворотів сюжету. Більше динаміки. Більше оплесків наприкінці фільму.

— Увімкни свою фантазію, Анрі. Здивуй нас.

Звісно, вони заплатять іще більше — за додаткові послуги, обумовлені контрактом. Мало-помалу перспектива ще більших грошей притупила гострі краї поганого настрою Анрі.

Вони хочуть більше?

Буде їм більше.

Коли була випита друга чашка кави, у його голові вже визрів новий план. Видобувши стільниковий телефон із кишені, він почав натискати «а кнопки.

Розділ 8

Тої ночі на будинок Левона та Барбари Макденіелсів тихо падав сніг. їхнє помешкання розташовувалося в районі Каскад — порослій лісом околиці міста Гранд-Репідс, що в штаті Мічиган. У простому, але затишному цегляному будинку з трьома спальнями міцно спали два хлопчики, зарившись у теплі стьобані ковдри.

А в залі спали Левон та Барбара. Вони лежали спинами одне до одного на пневмоліжку «Sleep Number», злегка торкаючись ступнями — їхній двадцятип'ятирічний зв'язок не переривався навіть уві сні.

Нічний столик Барбари був захаращений журналами й недочитаними книжками у м'якій обкладинці, теками з нотатками та тестами, а також юрмою вітамінних добавок, що скупчилися навколо пляшки із зеленим чаєм. Не переймайся оцим усім, Левоне, і, будь ласка, нічого не чіпай. Я сама добре знаю, де що лежить.

На відміну від столика Барбари, який був відображенням правої півкулі її мозку, нічний столик Левона характеризував його ліву півкулю: там знаходилися акуратний стос річних звітів, примірник «Супроти здорового глузду» з коментарями, ручка, переносний комп'ютер, погодний годинник — усі нишикувані в одну лінію на відстані чотирьох дюймів під краю столу й підключені до електричного подовжувача за лампою.

Снігопад огорнув будинок білою тишею — і раптом телефонний дзвінок різко і грубо вирвав Левона зі сну. Його серце відразу ж забухкало, розум охопила паніка. Що сталоїся?

Стаціонарний телефон задзвонив знову — і Левон рвучко вхопив слухавку.

Він зиркнув на годинник, який показував 3:14 ранку, і по думав: «Якого біса комусь не спиться в таку рань?» А потім здогадався: то, мабуть, Кім. Часова різниця з Гаваями становила мінус п'ять годин, і вона, скоріш за все, про це забула.

— Кім, люба, це ти? — спитав Левон у слухавку.

— Кім немає, - відповів чоловічий голос Левону у вухо. Левону стиснуло груди й перехопило подих. Невже серцевий напад починається?!

— Вибачте, що ви сказали?

Барбара сіла в ліжку й увімкнула світло.

— Левоне, — спитала вона. — Що трапилося?

Левон виставив руку — помовч хвилинку.

— Хто це? — спитав він, потираючи груди, щоб угамувати біль.

— Я маю лише кілька секунд, тому слухайте уважно. Я телефоную з Гаваїв. Кім зникла. Вона потрапила до лихих людей.

Холодний страх пронизав Левона від шкіри на голові до пальців на ногах. Він судомно стиснув слухавку, а в його свідомості й досі лунали слова незнайомця: «Вона потрапила до лихих людей».

Але ж це нонсенс!

— Щось я вас не розумію. їй завдали шкоди? Побили? Поранили?

Мовчання.

— Алло!

— Ви мене добре чуєте, містере Макденіелс?

— Так. Хто це телефонує?

— Я двічі не повторюю.

Левон інстинктивно поправив комір своєї футболки, намагаючись зібрати думки докупи. Цей чоловік — він бреше чи каже правду? Він чомусь знав його ім'я і телефонний номер, знав, що Кім зараз на Гаваях. Звідки ж він про все це дізнався?

А Барбара вже непокоїлася.

— Що сталося, Левоне? Це про Кім?