Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

Так я вперше почув це слово Гра.

І, звичайно ж, одразу запитав, що це таке. Малек навіть скривився від мого питання.

— Ой, Гра — це просто. Там є три головні правила - не грати після розлучення мостів, не грати в піддавки і не дивитися вгору, коли заходить сонце.

Так я вперше дізнався про правила гри.

А Малек тим часом зняв із стіни дерев'яний меч і подав мені. Він був такий справжній, що я виставив його перед собою і залюбувався. Малек сказав:

— Це Тимуркін меч. Але твій теж буде не гіршим, Кріс обіцяв підібрати… А якщо чесно, у нас зі зброєю погано, — несподівано серйозно додав він.

Так я вперше взяв до рук зброю Ігри.

Повертав меч і попросив Малька:

- А тепер поясни мені все докладно. Гаразд?

4. ПІВДЕННИЙ МІСТ

Все це було і безглуздо, і смішно, і трохи страшно. У морі, а можливо в океані, а можливо — на повністю вкритій водою планеті, було сорок невеликих островів. На кожному острові стояв замок, зі своєю емблемою та назвою. Кожен острів, а точніше, замок, був пов'язаний із трьома сусідніми островами. Нашими сусідами були дванадцятий, двадцять четвертий і тридцятий острови - інакше кажучи, острови Веселих братів, Гарячої води та Чорних зірок. Біля нашого острова був тридцять шостий номер. На всіх островах жили хлопчики та дівчата, які потрапили туди так само, як і ми. На кожному острові — чоловік по десять, п'ятнадцять... І вся ця грава грала. У що? Ну, ніби як у лицарів, билися цими дерев'яними мечами, кинджали, намагаючись захопити сусідні острови ...

- Навіщо? — одразу спитав я.

І Малек спокійно роз'яснив – ті лицарі, які завоюють усі сорок островів, вважаються переможцями. І вертаються додому. На землю.

— І скільки островів ви вже здобули? — я одразу перейшов до головного.

Малек знизав плечима.

- Ні одного. Колись ми захопили дванадцятий острів, але потім раби збунтувалися.

- Які раби?

— Ну, хлопці з дванадцятого острова… Коли ми їх захопили, вони стали рабами нашими. Мали за нас боротися, а на Землю все одно б уже не повернулися.

Нічого собі! Я б теж збунтувався. Дуже треба грати за когось, а назавжди залишитися на островах! Голова в мене просто гуділа від думок, я не знав, що й спитати Малька. Але йому вже стало нудно.

— Дімко, — сказав він, — підемо, викупаємось…

І я якось одразу згадав про море. Нехай острів був нашою в'язницею. Але море ні в чому не винне! Я згадав, яким бачив його вчора — величезним, блакитним, навіть на погляд теплим, і одразу зістрибнув з ліжка.

— Ходімо! Я тільки одягнуся...

— Ти джинси обріж, — поблажливо порадив Малек. - Візьми у дівчат ножиці, і зроби шорти. Адже жарко.

Порада була непоганою, але слідувати їй не хотілося. Це якось принижувало мене, примиряло з островом, наче я справді збирався тут залишатися надовго. Невиразно знизавши плечима, я затягнув ремінець.

— Ремінь гарний, — тим самим розумним тоном промовив Малек.

Що в ньому гарного? Звичайний помаранчевий шкіряний ремінець, що не дуже підходить до витертих джинсів.

— Пряжка гарна — важка, — пояснив Малек. —