Леся Найденко - Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко

Глава 3

Попри усі пригоди у дорозі, ми таки дісталися Куманівців. Село зустріло нас квітучими клумбами, милими біленькими будиночками, що ховалися в тіні фруктових садів, та чередою овечок на полі. Я так замилувалась краєвидами, аж на якусь мить втратила пильність. Чомусь мені подумалося, що це місце просто створено для того, аби жити у мирі та гармонії.

Єгор пригальмував біля зелених металевих воріт, на яких красувалися два лебеді.

- Ну от, ми і вдома, - коханий стиснув мою руку.

Наче у відповідь на його слова, хвіртка відчинилася. Назустріч нам вибігла Тамара Петрівна. Оце так реакція! Наче вона стояла там цілий день та чекала саме цього моменту. Хоча, може сильно скучила за сином… Я он, коли не бачу Єгора кілька годин, починаю скиглити та писати СМСки із зізнаннями в коханні.

Від останньої зустрічі свекруха практично не змінилась. Все та ж сама коротка стрижка каркасом (а-ля бухгалтер з дев’яностих), масивні сережки у вухах й незмінна тінь невдоволення в очах, яка з’являється за моєї присутності. Одягнена вона була у легкий халат з кишенями на животі. Крізь різнокольоровий орнамент просвічувався бюстгальтер розміром з парашут, який так-сяк підтримував колись пишний бюст і не давав йому впасти нижче пупка.

- Діти мої приїхали! Нарешті, а то я вже місця собі не знаходжу.

Тамара Петрівна захопила нас у широкі обійми. Від неї пахло вишневим варенням… і небезпекою. Кажу тобі, мої інстинкти ще тоді повідомляли про наближення важких часів.

- Ну все, мам, - засоромився Єгор. – Не задуши Таню.

Жінка відійшла на кілька кроків, оглянула нас з ніг до голови.

- Танюшо, а ти ще більше схудла!

- Дякую, - зраділа я. Схуднути на відпочинку, де все включено – досягнення, яким можна пишатись. Зазвичай туристи привозять додому не тільки сувеніри, а й кілька зайвих кіло.

Тамара Петрівна скривилась.

- А що тут хорошого? Он аж кістки стирчать! Жінка має бути пишною, як тісто на паску. Хіба ж це діло, коли й потриматися нема за що?

Ну Єгор знаходить і за що потриматися, і по чому шльопнути. Принаймні ніколи не скаржився!

- Я ходжу на фітнес, аби бути у формі, - видушила, намагаючись зберегти дружній тон.

- У формі скелета, - хмикнула Тамара Петрівна. – Все, проходьте! Я вас нагодую з дороги.

Я пішла слідом за коханим. Подвір’я було затишним, тут нічого не скажеш. Квіточки посіяні наче під лінієчку, гарбузи червоніють точно китайські ліхтарики, дерева побілені, кущі троянд обкопані для поливу. Все ідеально доглянуте й впорядковане. Страшно подумати, скільки часу та зусиль витрачається на цю оазу. Я б усе бетоном зафігачила, а посеред саду поставила б басейн…

В будинку теж була чистота. Інтер ніби застряг десь у двотисячних, але від цього в ньому збереглося щось близьке серцю. Наче ти відразу повертаєшся у дитинство, де усе просте і зрозуміле.

Поки я, як і належить гості, зі штучною цікавістю роздивлялась сервізи за склом у вітальні, Єгор поніс наші речі у свою кімнату.

- Ма! – донеслося звідти. – Я не зрозумів, а що це за прикол?

Тамара Петрівна квочкою побігла на голос. Я за нею.

- Щось не так, синку?

Особисто я і без пояснень коханого зрозуміла, у чому справа. Замість дивану, який стояв у спальні минулого разу, тепер красувалися два окремих ліжка. Мало того, що вони стояли, як в піонерському таборі – одне навпроти іншого, та ще й були непридатними для комфортного сну. Я такий раритет ще в бабусі бачила. То був батут мого дитинства – пружинна сітка, на якій можна стрибати до самої стелі. Але то було прикольно у п’ять років, а не у двадцять сім.

- Куди подівся мій диван?

Тамара Петрівна лише розвела руками.

- Те одоробло було старе й негодне. Ми ж його купували ще коли ти в шостому класі був. Уяви, скільки пилу там накопичилося! Я купила два вас нові ліжка.

- Новими вони були в минулому столітті.

- Проте міцні, займають мало місця… та й коштували всього дві пляшки самогону, - аби продемонструвати наскільки ті ліжка класні, жінка присіла на те, що стояло ближче до неї. Пружинна сітка зі смертельним скрипом опустилась майже до підлоги. – Будете спати, як у гамаках.

Я подивилась на Єгора поверх голови свекрухи. Той виглядав так само розгубленим. Було видно, що йому не хотілося ображати маму, але й мені створювати незручності у планах не значилось.

- Гаразд, - зітхнув він після нашої німої суперечки. – Вирішимо це питання пізніше.

Тамара Петрівна відмахнулась, наче не бачила сенсу щось змінювати.

- Ну ви тут обживайтесь, а я побігла накривати на стіл.

Щойно за нею зачинилися двері, мені стало легше. Неначе нас залишив контролер, який змушував поводитися геть неприродно.

- Це знущання якесь! Тобі не здається, що твоя мама спеціально розселила нас по різних ліжках? – прошепотіла до Єгора. – Вона не хоче, аби ми спали разом.

- Маячня. Ну який в цьому сенс?

- Спитай у неї. Може, боїться, що я до тебе приставатиму.

- Правильно робить! Ти ще та збоченка, - розсміявся Єгор.

- І це каже людина, яка вчора у далекобійника грати хотіла! Коротше, владнай це питання, бо я хочу, щоб ми спали обіймаючись.

- Добре, добре. Не створюй проблему на рівному місці. Завтра замовлю нам інше ліжко.

- Дякую, - поцілувала коханого в щоку.

Я заспокоювала себе надією, що Тамара Петрівна дійсно тупанула. Ну не подумала вона про наше інтимне життя. Зрештою, гріх звинувачувати жінку, яка вже десять років як вдова. Може, вона й забула, що чоловік і дружина мають спати разом. Зрештою, нам нічого не заважає переміститися на підлогу.

Вечеря була «розкішна». Все те, що я не вживаю: смажене, жирне, копчене та залите майонезом. Зазвичай перед сном я їм йогурт з насінням чіа або салат, але того дня так хотіла сподобатися свекрусі, що наминала і картоплю, і свинину, і ще бозна-що завернуте у лаваш. Шкода, Тамара Петрівна сприйняла таку поведінку дещо не так, як би мені хотілося. Вона тихенько відвела мене на кухню й запитала:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍