Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

Збігаю нагору і захекана влітаю до своєї кімнати. Спираюся спиною на двері. Грудна клітка здавлена ​​так сильно, що вдих зробити важко.
Кімната Скайлера розташована в іншій частині поверху, але легше від цього мені не стає.
Розумію, що розповідати батькам не можна, щоб не викликати гніву вуличного хлопця, але й мовчати не вихід.
Що, якщо він вирішить нас обікрасти чи гірше привести сюди своїх друзів відморозків?
Тільки спогад про них приводить мене в панічний жах.
Так.

Різко відходжу від дверей і починаю виходжувати по кімнаті.
Потрібно мислити раціонально. Того вечора Скайлер насправді допоміг мені. Так, виправдовувати його безглуздо так як телефон мій і сережки він навіть не спробував мені повернути, але ж не чіпав мене. Якби він був такий жахливий, він би тоді як мінімум познущався наді мною. А він урятував. Не дав їм вчинити зі мною жахливо. Правильно? Правильно.
А зараз і зовсім не впізнав. Що це означає? Що, можливо, нічого поганого і не станеться. Я мовчатиму і нічого не скажу мамі з татом. Потрібно тільки наглядати за ним про всяк випадок. Бути напоготові, так би мовити.
Можливо, він оцінив вчинок моїх батьків і його совість не дозволить йому обікрасти будинок, де він тепер живе.
Вже трохи заспокоївшись я ввечері спускаюся до вечері. За кілька годин морально підготувалася до зустрічі.

Все ж таки нам тепер часто перетинатися, і якщо я щоразу смикатимуся, він сприйме це як страх з мого боку.
Для себе я вирішила, що буду доброзичливою. Якщо він мене не впізнав, то й мені простіше буде. Вдаватиму, що рада йому і постараюся налагодити стосунки.Такій людині, як Скайлер всяко краще бути другом, ніж ворогом, а сама тим часом втруся до нього в довіру і пильно спостерігатиму за кожним його кроком.
Вся моя впевненість тане, щойно я стикаюся з ним на вході до кухні. Інстинктивно гальмую і з неприродною усмішкою пропускаю хлопця вперед.
- Сідай, - мама вказує Скайлеру на стілець, поруч з моїм.
Ймовірно, тут менш безпечно, на її думку, тому що з іншого боку столу сидить Зак, а вже він є бомбою сповільненої дії, яка готова вибухнути будь-якої миті.
Ми одночасно сідаємо, чиркаючись один об одного плечима.
Хлопець перевдягся. Зараз на ньому потерті вільні джинси та проста чорна майка без рукавів.
– Ну що, за нас? - Голосно вимовляє тато, беручи в руку склянку з соком. - Ласкаво просимо в сім'ю, Скайлер!
Ми стукаємо склянками, а мама в серцях прикладає руку до грудей, обвівши поглядом усіх присутніх за столом.
- Дякую, що здійснив мою мрію, Патріку, - кладе долоню татові на руку і міцно стискає.
Зак показово пирхає, а Скайлер киває, не обдарувавши нас навіть крихітною посмішкою. На мамі правда трохи довше поглядом зупиняється, ніби транслюючи їй якусь свою відповідь.
Цікаво, чи він взагалі щасливий, що в нього з'явився будинок та сім'я? Так і не скажеш, що надто нам вдячний, чи відчуває якісь теплі почуття.
Мама так старалася сьогодні. Готувала всю вечерю сама. І м'ясо, і гарнір, салати. У звичайні дні на кухні управляє місіс Грант, тому що у мами досить багато роботи, але коли вона хоче справити враження на гостей, або просто зробити приємність тому, кого запросила на вечерю, то стає за плиту самостійно.

- Ммм, курочка, - задоволено тягне Ейдан, відкушуючи шматочок запеченої в спеціях ніжки, - моя улюблена.
Я тишком-нишком поглядаю на Скайлера, що мовчазно поїдає свою порцію курки з картоплею.
Напевно, це стереотипи так спрацювали, тому що я чомусь очікувала, що він може бути голодний до різної їжі і накинеться на неї, як голодний звір. Але хлопець їсть досить неквапливо, не набиваючи рота, як показують зазвичай у фільмах про голодних дітей.
Треба менше дивитися та читати.
- Хліба? - Потягнувшись за шматочком, я пропоную один і йому.
Він киває.
- Дякую.
- Ти вже освоївся? - Вирішую привести свій план у виконання і налагодити контакт, так би мовити.
- Так.
Відповідає коротко, навіть не припиняючи жувати.
Тільки зблизька я помічаю які у нього насправді великі плечі. У футболці цього помітно не було, а ось відкрита майка не залишає простору уяві. Руки сильні, перетягнуті тугими венами. На правому зап'ясті потертий шкіряний браслет, а на шиї металева підвіска, що брязкає кожного разу, варто хлопцеві схилитися до тарілки.
Цікаво, вона щось означає чи це просто прикраса?
Скайлер піднімає на мене погляд, і я розумію, що весь цей час не приховуючи, розглядала його. Усміхаюся, ховаючи за усмішкою збентеження і беруся за салат.
- Ти, мабуть, нормальну їжу вперше їси? – доноситься зневажливо з боку Зака.
У мене трохи вилка не випадає.
- Зак, - відказує батько грубо.
- Скайлер, не зважай, - заступається мама, очима показуючи братові, щоб той вгамувався.

– Якщо поняття «нормальна» у твоєму розумінні включає курку, то ні, – спокійно відповідає хлопець, відкидаючись на спинку стільця.
Я думала, він як мінімум розсердиться, але Скайлер виглядає швидше нудьгууючим, а ніж роззлюченим. Підносить великий палець до губ і без сорому збирає ними з кінчика жир перед тим як протерти руки серветкою.
- А ну розкажи, що за меню було у вас в інтернаті? Цікаво, як бенкетують тамтешні жителі, – хамить брат.
- Різноманітне, - вгамовує його цікавість Скайлер, відкрито приймаючи конфронтацію.
- Ну наприклад? Фуагра, червона риба, ікра? – видно, що Зак навмисне знущається, навіть руки на грудях склав в очікуванні.
- Якщо ти думаєш, що діти в інтернаті їдять відходи, залишені такими, як ти, то дуже помиляєшся.
- Якими це є такими як я?

- Зак! - промовляє крізь зуби тато, спідлоба спостерігаючи за суперечкою, що набирає обертів.
Скайлер примружується, а в мене цей прищур відгукується в тілі крижаним тремтінням. Я дуже добре його пам'ятаю. Недобрий, холодний. Напевно, якщо він захоче, йому нічого не варто підстерегти десь Зака ​​та популярно пояснити йому хто яку їжу їсть.
Він збирається щось відповісти, коли раптом заступається мама, явно розуміючи, що якщо зараз Скайлер скаже щось неприємне, вечеря на цьому закінчиться.
- Хлопці, я прошу вас давайте спокійно поїмо, - щиро просить, - Я так старалася. Заку, Скайлере, нехай цей вечір для всіх нас залишиться в пам'яті як перший проведений вечір разом. І нехай він буде повним порозуміння та поваги. Будь ласка.
Мені навіть шкода її стає. Мама завжди приймає те, що відбувається близько до серця. І засранець Зак це знає. Міг би хоч у її присутності поводитися по-людськи.
Скайлер відштовхується спиною від стільця і ​​мовчазно повертається до вечері.
Полегшено видихаю, намагаючись якнайшвидше вигадати нову тему для розмови, щоб хоч якось згладити неприємність, коли Зак добиває:
- Ок, за такими, як я ви не доїдали, а за ким доїдали? За своїм директором та вчителями?
Стіл здригається і прибори на ньому підскакують на пару сантиметрів вгору, з гучним дзвоном опускаючись назад. Це тато не витримав і ляснув по столу. Ейдан зойкує від несподіванки, я смикаюсь, відзначаючи як при цьому напружується Скайлер.
Вилиці на його обличчі загострюються, плечі наче дерев'яніють. Хлопець повільно переводить погляд на мого дурного брата, і мені погано стає від того, що читається в ньому. Наче навіть енергія довкола важчає, а повітря нагрівається.
Холод під шкірою пробігає.
Я як ніхто знаю, на що здатні вихованці інтернату. Відчула це на собі. Тож за брата страшно стає.
- Встав і пішов за мною, - гримить тато, зі скрипом відсуваючи стілець по підлозі.
- Та що я таке сказав?
Зак пирхає, проробляючи те саме і першим вилітає з вітальні.
- Вибачте, - кидає тато перед тим, як вирушити слідом.
- Ви їжте, - белькоче мама, встаючи, - Скайлере, будь ласка вибач. Цього більше не повториться.
І поспішає слідом за татом і братом.
Як тільки ми залишаємось утрьох, повисає тяжка тиша. Звук стрілок годинника, що висить на стіні приголомшує.