Таша Клим - Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим

Глава 2. Тіні в минуле

ДЖЕЙКОБ

Сьогоднішня репетиція закінчилася, не встигнувши до пуття й початися. До нас заявився продюсер Волтер і роздав усім щоденники, буквально наказавши їх вести. Це стало наслідком недавньої сварки, а, на його думку, так майже розколу гурту. Джеймс частенько коментував мою манеру виконання, але цього разу я не витримав, і ми побилися в кімнаті звукозапису, рознісши ударну установку. Я не можу звинувачувати звукорежисерів, що доповіли продюсеру, але ж щоденники, серйозно?

Волтер вичитував нас, як школярів, через що я розлютився і просто пішов. Ще і Джон зайняв майже всю стоянку своїм «танком», тому моя машина стояла біля старого театру El Portal. Дорогою до нього я штовхнув кілька урн, сипав прокляття, не контролюючи голос, а потім і зовсім мало не стукнув якийсь старий зелений Ford Maverick, що стояв поряд із моєю тачкою.

Студія Amp Rehearsal була в Північному Голлівуді, тому я встиг трохи охолонути, коли заїхав до Бель-Ейр. Зайшовши до будинку, я одразу ж подався на другий поверх, щоб якнайшвидше зачинитися у своїй кімнаті. Кинувши рюкзак на крісло, я за два кроки дістався ліжка і, розтягнувшись на ньому, зміг нарешті нормально видихнути.

Я ніколи раніше так не заводився, завжди намагався обміркувати ситуацію та не рубати з плеча. Але останнім часом все більше почав нагадувати вибухового Джеймса, практично фонтануючи негативом. Усередині мене зростала злість, причиною якої була розгубленість. Якоїсь миті я ніби загубився, й ніяк не міг знайти виходу, не розумів, куди мені треба рухатися.

Піднявшись на ліктях, я глянув на чорний ганчірковий рюкзак, який лежав на шкіряному кріслі. Щоденник у ньому немов волав до мене, хоч це й безглуздо звучить. Я розумів, що мені потрібно виплеснути негативні емоції, тому ідея зробити це на папері з кожною хвилиною здавалася не такою вже й поганою.

І що довше я дивився на рюкзак, то більше відчував вину перед Волтером. Останнім часом я був на нервах, постійно зривався на оточуючих та уникав будь-якого спілкування. Практично щовечора, замикаючись у кімнаті, я слухав музику та намагався писати тексти, але нічого не виходило. Здавалося, що на мене тисне абсолютно все, тому з дому я вибирався тільки на заняття та репетиції, свідомо віддаючи перевагу самотності. Але ж це не було виходом, ніяк не вирішувало проблеми.

Усе ще гіпнотизуючи рюкзак, я раптом із подивом зрозумів, що дійсно хочу почати вести щоденник. Звісно, про щось я міг поговорити з близькими, але внутрішні переживання все ж таки тримав при собі. І саме вони з'їдали мене.

Вставши з ліжка та роздягнувшись до боксерів, я пішов швиденько прийняти душ перед заняттями. Теплі струмені води поступово знімали напругу в тілі й лише частково наводили лад в думках. Обпершись об кахельну стіну, заплющивши очі й піднявши обличчя до потоку води, я все ще думав про щоденник. Безглуздо, звісно, але виявилося не так-то легко сісти і просто написати про те, що ти відчуваєш. Особливо коли й сам не розумієш до ладу. І якщо зовні я виглядав спокійним, то в голові, немов збожеволіла зграя бджіл, роїлися думки. Мені треба було якось позбутися їх. Виплеснути на папір так само, як я робив з емоціями під час співу.

Повернувшись до кімнати, я дістав із рюкзака щоденник. Забравшись на ліжко, я дивився на чисту сторінку. Усередині знову прокинулося неприємне почуття, яке останнім часом переслідувало мене щоразу, коли я збирався написати хоч якийсь текст для гурту. Але коли я взяв ручку, що кріпилася на пружині всередині, слова дивним чином самі полилися на папір.

Щоденник Джейка

«Ну що ж, мене звуть Джейкоб. Я народився і виріс у Лос-Анджелесі. Напевно, саме так починають щоденник — розповідають про себе, щоб через багато років перечитати. Тільки ось у свої двадцять два я нічим особливо важливим похвалитися не можу. Я студент у Каліфорнійському університеті, котрий намагається якось поєднувати навчання, особисте життя та творчість. Виходить не дуже, але і скаржитися, мабуть, не варто. У мене є обоє батьків, вони живі та здорові. Ще є близькі друзі, яких я знаю із самого дитинства. Думаю, про це слід писати.

Моя мама талановита піаністка, а батько — занудний бізнесмен. Вони настільки різні, що я все життя дивуюсь їхній парі. Мама розповідала, нібито батько раніше був романтиком, але я все ж таки дуже в цьому сумніваюся. Мої стосунки з ними так само різні — любов і відчуженість. Думаю, кожна третя американська родина така сама. Цікаво, що ця проблема настільки поширена в країні, де свято вшановують сімейні цінності. Виходить, не так вже і свято.

Мама прищепила мені любов до музики, виховувала з розумінням того, що у світі багато доброти. Батько ж усе життя казав, що я маю спуститися з небес на землю, адже в реальному світі не так багато яскравих барв. Любов до музики він називав перехідним віком, а професію для мене вибрав ще до закінчення академії. У нас із батьком стосунки були натягнуті, скільки я пам'ятаю себе. Нині вже важко сказати, що спричинило це.

Але попри всі обурення й навіть скандали, я не покинув музику. У мене є три друга, з якими ми створили рок-гурт: Сем Джонс, Джеймс Скотт та Джон Едвардс. З Джеймсом і Джоном ми товаришуємо ще з дитинства, а ось із Семом почали спілкуватися із шостого класу. Саме тоді він перевівся в нашу академію, а його родина переїхала в будинок по сусідству.

Займатися музикою ми почали десь у чотирнадцять років. Інструменти нам подарувала моя мама, а перші репетиції проходили в гаражі Сема. Все точно як показують у фільмах. Навіть смішно. Мій батько вів бізнес із містером Джонсом, тому не був проти, що я проводжу в їхньому будинку багато часу, а іноді взагалі залишаюся на ніч.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍