Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

Леза наближалися. Холлі підвела очі до згенерованого комп’ютером неба. Добре було б померти на поверхні. Відчути тепло сонця на щоці. Як би це було гарно!

І тут ротор зупинився. Холлі обдало землею і ка­мінням зі шлунку міксера. Кілька камінців подря­пали її, але пошкодження були несерйозні.

Вона стерла з обличчя пил і підняла голову. У ву­хах досі дзвеніло від гуркоту машини, а на очі від пилу навернулися сльози.

На неї із кабінки дивився Дуда. Обличчя у нього було блідим, але сердитим.

— Дайте мені спокій! — крикнув він.

Пошкоджені барабанні перетинки Холлі ледь ро­зібрали слова.

— Просто дайте мені спокій!

І він скотився по драбині і зник. Може, побіг до свого барлогу.

Холлі притулилася до гребка, дозволивши собі трошки перепочити. На подряпинах спалахнули крихітні магічні іскорки, зціляючи шкіру. Магія діс­талася і до вух: їх заклало, вони заворушилися і мало не скрутилися в трубочку. Через кілька секунд Холлі знову була в чудовому стані.

Потрібно звідси вибиратися. І шлях був лише один. Через ротор. Повз леза. Холлі обережно торк­нулася одного пальцем. На маленькій ранці з’явилася краплинка крові, яку одразу ж усмоктали блакитні магічні іскорки. Якщо вона послизнеться, ці леза роз­ріжуть її на стрічки, і ніякої магії не вистачить, аби зібрати її докупи. Але це був єдиний вихід, інакше до­ведеться тут сидіти, доки не приїдуть загони ЛЕП. Якби вона лишалася офіцером ЛЕП, то й тоді це спричинило б багато клопоту, а тепер, коли вона на вільних хлібах, її і у в’язницю можуть кинути на кіль­ка місяців, доки суд не вирішить, що з нею робити.

Холлі просунула пальці повз леза, вхопилася за ґра­ти ротора. Це як по драбині лізти. По гострій, смер­тельно небезпечній драбині. Вона поставила ногу на нижню поперечку і підтягнулася. Ротор загарчав і прокрутився сантиметрів на п’ятнадцять. Холлі вче­пилася в металевий стрижень, бо триматися було безпечніше, ніж відпустити. За два сантиметри від неї затремтіли леза. Потрібно рухатися повільно і плав­но. Не можна дозволити жодного хибного руху.

Холлі піднімалася ротором, обережно переступа­ючи з поперечки на поперечку. Двічі зачепилася пальцями за леза, але рани були несерйозні і швидко загоїлися. Минула ціла вічність повної концентрації, і Холлі піднялася на капот. Він був брудний і гаря­чий, але принаймні не такий гострий, як язик кен­тавра.

— Він побіг туди, — пролунав голос знизу.

Холлі подивилася на землю і побачила похмуро­го гнома у формі міської служби. Він показував на північ.

— Він туди побіг, — повторив гном. — Піксі, що викинув мене з мого міксера.

Холлі так і витріщилася на огрядного працівника.

— Такий малий піксі викинув тебе?

Гном почервонів.

— Я і сам хотів злізти, але він підставив ногу. — Раптом він забув про зніяковілість: — Гей, а чи ви не та Поллі? Поллі Чорт? Так. ЛЕПівська героїня.

Холлі спустилася по драбині.

— Поллі Чорт. Так, це я.

Вона зістрибнула на землю, під черевиками за­хрустіла асфальтова крихта.

— Мульче, — сказала вона. — Дуда іде до тебе. Будь обережним. Він набагато небезпечніший, ніж ми уявляли.

Небезпечний? Може і так, а може й ні. Він же не вбив її, хоча й міг це зробити. Здається, у піксі рука не підніметься здійснити вбивство.

Витребеньки Дуди на міксері зчинили чималий переполох. До Плази квапилася транспортна полі­ція, яку всі називали «колесами», а громадяни ква­пилися забратися подалі від Плази. Холлі нарахува­ла щонайменше шість ЛЕПівських магна-байків і два крейсери. Один із офіцерів зіскочив із байка і вхо­пив її за плече. Холлі швидко опустила голову.

— Ви бачили, що сталося, міс?

Міс? Холлі дуже закортіло добряче розмахнутися і закинути офіцера до найближчого смітника. Але зараз не час для образ, потрібно відвернути його увагу.

— Дякувати богам, ви тут, офіцере, — запричитала вона голосом на октаву вище свого нормально­го. — Он там, біля мультиміксера. Усюди кров.

— Кров! — зрадів «колесо». — Усюди?

— Абсолютно усюди.

Транспортний офіцер відпустив її плече.

— Дякую, міс. Зараз розберемося.

Він попрямував до мультиміксера, але обернувся.

— Вибачте, міс, — запитав він, бо чомусь обличчя жінки здавалося йому знайомим. — Чи ми не бачи­лися раніше?

Але ельфійка в каптурі вже зникла.

«Ну і добре, — подумав «колесо». — Піду краще подивлюся на кров».

А Холлі бігла Кришталевою вулицею, хоча ква­питися було і не потрібно. Дуда або вирішив, що ситуація надто небезпечна, щоб викривати свій барліг, або що Мульч його вже схопив. У будь-якому разі вона нічого не могла вдіяти. Знову вона пожалкувала про відсутність підтримки ЛЕП. За ча­сів Рекону варто було лише віддати в мікрофон короткий наказ, і всі вулиці поблизу були б уже оточені.

Вона обминула робота-прибиральника і поверну­ла до Кришталевого кварталу, де і був барліг піксі. Вузенька вулиця вела до торгівельної плази, тож на ній містилися переважно пункти доставки. Серед них юрмилися приміщення, що здавали під склади.

Холлі здивувалася, коли прямо перед собою побачила Дуду, що рився в кишенях. Мабуть, шукав чіп від дверей. Щось його затримало. Може, йому довелося пробиратися окружними шляхами, щоб не Зіткнути­ся з «колесами»? Що б там не було, вона отримала іще один шанс його впіймати.

Дуда підняв голову, і Холлі йому помахала.

— Доброго ранку! — сказала вона.

Дуда погрозив їй кулаком.

— Тобі більше нема чого робити, ельфійко? Я ж лише кілька рибок перевіз.

Питання прикро вразило Холлі. Хіба це най­кращий спосіб допомогти Народу? Командир Рут хотів би від неї чогось більшого. За останні кілька місяців вона скотилася від важливих операцій на по верхні до гонитви за контрабандистами по темних завулках. Куди вже гірше.

Вона підняла відкриті долоні.

— Я не хочу заподіяти тобі нічого поганого, тож не рухайся.

Дуда хмикнув.

— Заподіяти мені погане? Ти? Не зможеш.

— Ні, — погодилася Холлі. — Не я. Він, — і вказала на бруд під ногами Дуди.

— Гм? — Дуда з підозрою придивився, очікуючи пастки.

І підозри його були небезпідставні. Земля під но­гами заворушилася і піднялася.

— Що? — підняв одну ногу Дуда.

І він би зійшов із цього місця, якби мав час. Але подальші події відбувалися дуже швидко.

Земля не просто опустилася, її ніби висмоктали з-під Дуди із противним сьорбанням. Із землі пока­залися зуби, а за ними — величезний рот. Рот нале­жав гномові, що випірнув із-під землі, немов дель­фін, випустивши зі своєї