Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

Білява кучерява голова його, із збитим кашкетом, наче голублячись, никла щокою до землі, а жовто-гарячі, торкнуті синявою губи, скорботно, подивно кривилися. Сусіда його праворуч лежав ницьма, на спині горбилася шинеля з одірваним хлястиком, відкриваючи дужі, напружинені м'язами ноги в штанях кольору хаки і коротких хромових чоботях із скривленими набік підборами. На ньому не було кашкета, не було і верхівки черепа, чисто зрізаної уламком набоя; в порожній череповій коробці, облямованій мокрими бурульками волосся, світліла рожева вода, — дощ налив. За ним, в розстебнутій тужурці і подертій гімнастівці лежав кремезний, невисокий, без обличчя; на оголених грудях косо лежала нижня щелепа, а нижче волосся голови біліла вузенька смужка чола з обпаленою, скрученою в рурочки, шкірою, всередині між щелепою і верхівкою лоба — дрібки кісток, чорно-червона рідка кашиця. Далі — недбайливо зібрані в купу шматки кінцевин, лахміття шинелі, потрощена зім'ята нога на місці голови; а ще далі—-зовсім хлопчак, з пухкими губами і хлоп'ячим овалом обличчя, — по грудях різонув кулеметний струмінь, в чотирьох місцях продіравлена шинеля, з дірок стирчить обпалене клоччя.

— Цей... цей смертної години кого кликав? Матір? — за-никуючись, клацаючи зубами, спитав Іван Олексійович і, круто повернувшись, пішов, мов сліпий.

Козаки підходили квапливо, христячись і не оглядаючись. І потім довго зберігали мовчанку, пробираючись вузькими галявинами, поспішаючи втекти від спогадів про допіру бачене. Коло рясної перії порожніх, покинутих землянок, сотню спинили. Офіцери, разом з ординарцем, що прискакав з штабу Чорноярського полку, ввійшли до одної з землянок;

тоді тільки щербатий Панаско Озеров, лапаючи руку Івана Олексійовича, пошепки сказав:

— Цей хлопчик... Останній... либонь, за все життя бабу не цілував. І зарізали... це як?

— Це де ж їх так навернули?.. — втрутився Захар Ко-. рольов.

— У наступ ішли... Салдат, що охороняв мертвяків, гомонів, — помовчавши, відповів Борщов.

Козаки стояли "вільно". Над лісом замикалася темрява. Вітер квапив хмари і, роздираючи їх, оголяв фіялкові вуглики далеких зірок.

Тим часом у землянці, де зібралися офіцери сотні, командир, відпустивши ординарця, розпечатав конверта, і при світлі свічного недогарка, ознайомившись із змістом, прочитав:

"На світанку 3 жовтня, німці, вживши задушливих газів, отруїли три батальйони 256 полку і зайняли першу лінію наших шанців. Наказую вам просунутися до другої лінії шанців і, нав'язавши зв'язок із батальйоном 318 Чорноярського полку, зайняти ділянку другої лінії з тим, щоб тієї ж ночі вибити ворога з першої лінії. На правому флянгу у вас будуть дві роти другого батальйону Фанагорійського полку З гренадерської дивізії".

Обміркувавши становище і викуривши по цигарці, офіцери вийшли. Сотня рушила.

Поки козаки відпочивали коло землянок, перший батальйон чорноярців випередив їх і підійшов до містка через Стоход, Місток обороняла сильна кулеметна застава одного з гренадерських полків. Фельдфебель вияснив командирові батальйону обставини і батальйон, перейшовши місток, розділився: дві сотні пішли праворуч, одна ліворуч, остання, з командиром батальйону, залишилася в резерві. Сотні йшли, розсипавшись розстрільнями. Рідкий ліс був покопирсаний. Салдати йшли, обережно мацаючи ґрунт ногами, іноді котрийсь падав, півголосом тихо матюкався. В крайній з правого флангу сотні, шостим від кінця ішов Валет. Після команди "приготуйсь" він поставив спуск Гвинтівки на бойовий, ішов, виставляючи її вперед, нахоплюючись і дряпаючи жалом багнета чагарник і стовбури сосон. Проз нього понад розстрільнею пройшло двоє офіцерів; вони, стримуючи голоси, розмовляли. Соковитий стиглий баритон командира сотні скаржився:

— У мене розкрилася давнішня рана. Чорти б узяли той пеньок. Розумієте, Іване Івановичу, в цій темряві я набрів на пень і забив ногу. Наслідок — рана розкрилася, і я не можу йти, доведеться повернутися. — Баритон сотенного на хвилину замовк і, віддаляючись, залунав ще тихше. — Ви візьміть на себе командування першою півсотнею, Богданов візьме другу, а я того... слово чести, не можу. Я примушений повернутись.

У відповідь хрипко загавкав тенорок хорунжого Бєлікова:

— Дивно! Як тільки в бій, так у вас відкриваються старі рани.

— Я попрошу вас мовчати, пане хорунжий! — підняв на ноту сотенний голоса.

— Облиште, будь ласка! Можете повертатись!

Прислухаючись до своїх і чужих кроків, Валет почув ззаду

квапливий тріск, зрозумів: сотенний іде назад. А за хвилину Беліков, переходячи з фельдфебелем на ліве крило сотні, мурмотів:

— ...Чують, пройди! Як серйозна справа, вони хворіють або в них відкриваються старі рани. А ти, новоспечений, веди півсотню... Мерзотники! Я б таких... салдати...

Голоси раптом замовкли, і Валет чув тільки вогкий хлюп власних кроків та трельчастий дзвін у вухах.

— Ей, земляче! — хтось ліворуч засипів пошепки.

— Ну?

— Ідеш?

— І-іду, — відповів Валет, падаючи, і задом сповзаючи в налиту водою вирву.

— Темно, мать... мать.. — чулося ліворуч.

Хвилину ішли, невидимі один одному і несподівано, коло-самого Валетового вуха той самий хрипкий голос проговорив:

— Підемо поруч! Не так страшно...'

Знову мовчали, переставляючи по вогкій землі набухлі чоботи. Визублений плямистий місяць раптом виплеснувся з-за гребеня хмари, кілька секунд, виблискуючи жовтою лускою, поринав, мов карась, в текучих хмарних хвилях і, вибравшись на чисте, полив униз тьмяне світло; фосфорично блиснули мокрі глиці сосон, здавалося, дужче при світлі запахла хвоя, прикріше дихнула холодом мокра земля. Валет глянув на сусіда. Той раптом спинився, мотнув головою, мов від, удару, розтулив губи:

— Диви! — видихнув він.

За три кроки від них, коло сосни, широко розчепіривши: ноги, стояв чоловік.

— Чо-ло-вік, — сказав чи тільки подумав сказати Валет.

— Хто такий?—раптом скидаючи до плеча Гвинтівку, кри-крикнув салдат, що йшов поруч з Валетом.

— Хто? Стріляю!.;'

Той, що стояв під сосною, мовчав. Голова його мов шапка соняшника, висіла, схилившись на бік.

— Він спить! — заскрипів сміхом Валет і, здригаючись* бадьорячи себе силуваним сміхом, ступив уперед:

Вони підійшли до стоячого. Валет, витягнувши шию, дивився. Товариш його доторкнувся прикладом до нерухомої сірої постаті.

— Ей, ти, пензенський! Спиш? Земляче?.. — глузливо говорив він.—Дива-а ак, ти що ж?.. Голос його обірвався.— Мертвяк! — крикнув він, відступаючи.

Валет, клацнувши зубами, відскочив і на те місце, де мить тому стояли його ноги, мов дерево підтяте, впав чоловік, що стояв під сосною. Вони перевернули його догори обличчям, і тоді тільки здогадалися, що під сосною знайшов собі останній притулок, тікаючи від смерти, котру ніс у своїх легенях, цей отруєний газами салдат одного з трьох батальйонів 256-го піхотного полку. Рослявий, широкоплечий хлопець, він лежав, вільно відкинувши голову, з обличчям, вимащеним при падінні глеюватим болотом, зі з'їденими газом, розрідженими очима; між стиснутих зубів його чорним ґлян-цьовитим бруском стирчав напухлий, м'ясистий язик.

— Ходімо! Ходімо, на бога! Хай він собі лежить, — шепотів товариш Валетів, смикаючи його за руку.

Вони пішли і зразу ж наскочили на другий труп отруєного. Мертві почали траплятися частіше. В кількох місцях вони лежали купками, дехто застиг сидячи навпочіпки, інші стояли рачки—наче паслися, а один, аж коло ходу сполучення, що вів до другої лінії шанців, леліав, скорчившись, засунувши в рот покусану від муки руку.

Валет і салдат, що пристав до нього,' бігцем наздогнали розстрільню, що вперед пішла, випередивши її, пішли поруч. Вони разом скочили у темну шпарину шанців, що зиґзаґами уходила в темряву, розійшлись у різні боки.

— Треба понишпорити по землянках. їдло, може, лишилося,— нерішуче запропонував Валетові товариш.

— Ходім.

— Ти — праворуч, я — ліворуч. Поки наші надійдуть, ми перевіримо.

Валет, витерши сірника, ступнув у розчинені двері першої землянки, вилетів звідти, мов пружиною кинутий: у землянці хрест-на-хрест лежали два трупи. Він, безрезультатно шукаючи, проліз три землянки, штурханом розчинив двері четвертої і мало не впав від чужого металічного оклику.

—' Wer ist das1)?

Обсипаний вогневим жаром, він мовчки відскочив назад.

— Das bist du, Otto? Weshalb bist du spät gekommen2)? — спитав німець, ступнувши з землянки і лінивим відрухом плеча поправляючи накинуту наопашки шинелю.

—' Руки! Руки підійми! Здавайся! — хрипко крикнув Валет і присів, як на команду "до бою!".

Здивований до німоти, німець поволі витягав руки, повертався боком, завороженими очима дивлячись на гостро-блискотливе жало скерованого на нього багнета. Шинеля впала у нього з плечей, під пахвами брижився однорядний сіро-зелений сурдут, підняті великі робочі руки трусилися, і пальці рухались, наче перебираючи невидимі клявіші страху. Валет стояв, не міняючи пози, оглядаючи високу, кремезну постать німця, металеві ґудзики сурдута, короткі зшиті по боках чоботи, безкозирку, одягнену трохи набакир. Потім він якось зразу змінив позу, хитнувся, мов би витрушуваний з його незграбної шинелі, видав дивний горловий звук,— чи кашель чи схлип; ступнув до німця:

— Тікай! — сказав він порожнім ламким голосом.—Тікай, німець! У мене на тебе злоби немає. Не стрілятиму.

Він притулив до стінки шанця Гвинтівку, потягся, підводячись навшпиньки, дістав праву руку німця. Впевнені рухи його підкоряли полоненого; він опустив руку, чуйно прислухаючись до дивовижних інтонацій ворожого голосу.

Валет, не вагаючись, сунув йому свою чорству, покарбовану двадцятирічною працею, руку, потиснув холодні, безвільні пальці німця і підняв долоню: на неї, маленьку й жовту, поплямовану брунатними горбками давнішніх мозолів, упали бузкові пелюстки визубленого місяця.

— Я — робітник, — говорив Валет, тремтячи від своєї усмішки, мов від остуди.—За що я тебе вбиватиму? Тікай—і він легенько штовхнув німця правою рукою в плече, показуючи на чорну в'язь лісу. — Тікай, дурний, а то наші скоро...

Німець все дивився на відкинуту руку Валета, дивився гостро напружуючись, трошки нахилившись уперед, розгадуючи за незрозумілими словами їх прихований зміст. Так тривало секунди зо дві, очі його зустрілися з очима Валета і погляд німця раптом поняла радісна усмішка.