Анджей Сапковський - Відьмак. Вежа Ластівки

поїду, – пирхнула вона. – Заслаба я… Та й сонце зараз зайде… А я стежок не знаю. Тож ходімо до хати. Щось я змерзла. * * *

– Ти сказав, що я лежала у тебе шість діб. Це правда?

– Навіщо б мені брехати?

– Не злися. Я намагаюся підрахувати дні… Я втекла… Поранили мене… у день Зрівняння. Двадцять третього вересня. Якщо ти вважаєш за краще рахувати, як ельфи, то в останній день Ламмаса.

– Це неможливо.

– Навіщо б мені брехати? – крикнула вона й застогнала, хапаючись за обличчя.

Висогота дивився на неї спокійно.

– Не знаю навіщо, – сказав прохолодно. – Але я колись був лікарем, Цірі. Дуже давно, але і досі вмію відрізнити рану, яку завдано десять годин тому, від рани, яку завдали чотири дні як. Я знайшов тебе двадцять сьомого вересня. Тож пораненою ти була двадцять шостого. Третього дня Велена, якщо ти вважаєш за краще рахувати, як ельфи. Через три дні після Еквінокції.

– Я була поранена на саму Еквінокцію.

– Це неможливо, Цірі. Ти помиляєшся з датами.

– Напевне ні. То ти маєш якийсь застарілий пустельниковий календар.

– Ну й нехай. Чи воно аж таке має значення?

– Ні. Не має жодного.

* * *

Трьома днями пізніше Висогота зняв останні шви. Мав усі причини, аби бути задоволеним і гордитися своєю роботою, – лінія шву була рівною і чистою, можна було не боятися бруду, що вріс би татуюванням у рану. Втім, задоволення хірургу псував вид Цірі, яка у похмурому мовчанні вивчала шрам у дзеркальці, що вона його крутила на всі боки, намагаюсь – безрезультатно – закривати шрам волоссям, зачісуючи те на щоку. Шрам спотворював. Це було фактом. І ради на те не було. Нічим не могло допомогти удавання, що все добре. Шрам, усе ще червоний, напухлий, наче мотузка, у пунктирі слідів від голки й позначений відтисками ниток, виглядав жахливо. Такий стан мав шанс поступово – а може, навіть і швидко – виправитися. Утім, Висогота знав, що не було жодних шансів, аби шрам зник і перестав спотворювати обличчя.

І хоча Цірі почувалася значно краще, на здивування і задоволення Висоготи, про від’їзд говорити перестала. Вивела з сараю свою чорну Кельпі – Висогота знав, що на Півночі назву «кельпі» носила грізна морська потвора, яка, згідно з віруваннями, могла набувати вигляду чарівного жеребчика, дельфіна чи навіть вродливої жінки, але насправді завжди виглядала наче купа трави. Цірі осідлала кобилу й кілька разів об’їхала навколо подвір’я і хати, після чого Кельпі повернулася до стодоли, аби складати товариство козі, Цірі ж – до хати, аби складати товариство Висоготі. Навіть допомагала йому – скоріше за все, через нудьгу – зі шкірами. Коли він сортував нутрій відповідно до розмірів і кольорів, вона розділяла ондатр на хребетики й черевця, розтинаючи шкірки вздовж по вставленій всередину дощечці. Пальці вона мала аж занадто вправні.

Власне, за тим заняттям відбулася між ними досить дивна розмова.

* * *

– Ти не знаєш, хто я така. Навіть не здогадуєшся, хто я така.

Вона кілька разів повторила те банальне твердження і трохи його роздражнила – його образило б, якби довелося виказати свої почуття такій ото шмаркачці. Ні, цього він допустити не міг, не міг видати й цікавості, яка його дражнила.

Цікавості, по суті, безпідставної, бо ж він легко міг здогадатися, ким вона була. Молодіжні банди не були рідкістю й у часи Висоготи. Роки, що минули, не могли б зняти привабливу силу, із якою шайки притягували цуценят, жадібних до пригод і сильних вражень. Чи не завжди – на їхню погибель. Шмаркачі, які відбулися шрамом на морді, могли вважати себе за щасливчиків – на менш щасливих чекали тортури, мотузка, гак чи паля.

Ха, від часів Висоготи лише одне, мабуть, піддалося деяким змінам – наступ емансипації. До банд тяглося не тільки юнацтво, а й подурілі дівчата-підлітки, які бажали коня, меч і пригоду більше, ніж кужіль, в’язальний гачок та очікування сватів.

Висогота не сказав того їй прямо. Сказав манівцями. Але так, аби вона знала, що він знає. Аби дати їй зрозуміти: якщо вже хтось тут і є загадкою, то напевне не вона – молода розбійниця з банди молодих розбійників, яка чудом втекла від облави. Знівечена шмаркачка, яка намагається оточити себе німбом таємничості…

– Ти не знаєш, хто я така. Але не бійся. Я скоро поїду. Не стану наражати тебе на небезпеку.

Висоготі те набридло.

– Мені не загрожує жодна небезпека, – сказав сухо. – Бо ж яка б то? Навіть якщо з’явиться тут погоня, що поганого може статися зі мною? Надання допомоги злодіям-утікачам карається, але не у випадку пустельника, бо пустельник щодо світських справ несвідомий. Привілеєм моїм є приймати будь-кого, хто потрапить у цю пустинь. Ти добре сказала: я не знаю, хто ти така. Звідки я, пустельник, можу знати, ким ти є, що вчинила й за що саме переслідує тебе закон? Адже я навіть не знаю, чий закон у цих місцях править, яка й чия тут юрисдикція. І немає мені до того діла. Я пустельник.

Трохи забагато говорив він про пустельництво, відчував те. Але не зупинився, люті зелені очі її кололи його, наче остроги.

– Я вбогий пустельник. Померлий для світу й для справ його.

Я людина проста й ненавчена, речей мирських несвідома… Перебрав.

– Та авжеж! – крикнула вона, жбурляючи шкурку й ніж на підлогу. – Ти за дурну мене маєш, чи що? Я не дурна, не думай собі. Пустельник, ереміт убогий! Як не було тебе, я розглянулася. Зазирнула отуди, оно, до кутка, за ту не дуже чисту завісу. Звідки взялися там на полицях учені книжки, га, людино ти проста й несвідома?

Висогота відкинув шкуру нутрії на купу шкір інших.

– Мешкав тут колись митар, – сказав безтурботно. – То є кадастри й бухгалтерські книжки.

– Брешеш. – Цірі скривилася, помасажувала шрам. – Брешеш, в очі дивлячись!

Він не відповідав, удаючи, що оцінює стан наступної шкіри.

– Може, ти думаєш собі, – продовжила за хвилинку дівчина, – що як маєш білу бороду, зморшки й сто років на карку, то не напружуючись обдуриш наївну молодку, га? Так я тобі скажу: першу-ліпшу ти, може б, і надурив. Але я не перша-ліпша.

Він високо звів брови, у німому, але провокаційному запитанні. Вона не змусила його чекати довго.

– Я, мій пустельнику, вчилася у місцях, де було багацько книжок, у тому числі і з тими самими назвами, що є на твоїх полицях. Чимало з тих назв мені відомі.

Висогота ще вище задер