Анджей Сапковський - Відьмак. Вежа Ластівки

кому, – відповіла вона за мить, а Висогота вловив вухом зміну її голосу. – Мої друзі мертві. Всіх повбивали.

Він не прокоментував.

– Я – смерть, – продовжила дівчина тремким голосом. – Кожен, хто зі мною стикається, помирає.

– Не кожен, – заперечив він, уважно до неї придивляючись. – Не Бонгарт, той, чиє ім’я ти викрикувала у гарячці, той, від якого ти зараз маєш намір тікати. Ваша сутичка, як розумію, зашкодила, скоріше, тобі, ніж йому. То він… поранив тобі обличчя?

– Ні. – Вона стиснула губи, аби стримати щось, що було чи стогоном, чи прокляттям. – Обличчя мені поранив Пугач. Стефан Скеллен. А Бонгарт… Бонгарт поранив мене значно сильніше. Глибше. Чи я про те говорила у гарячці?

– Заспокойся. Ти заслабла, ти повинна уникати сильних почуттів.

– Я звуся Цірі.

– Я зроблю тобі примочку з арніки, Цірі.

– Стривай… хвилинку. Дай мені якесь дзеркало.

– Я казав тобі…

– Прошу!

Він послухався, дійшовши висновку, що так треба, що зволікати довше немає сенсу. Приніс їй і каганець. Аби могла краще роздивитися, що зроблено з її обличчям.

– Ну, так, – сказала вона зміненим, ламким голосом. – Ну, так. Саме так, як я і думала. Майже так, як я і думала.

Він вийшов, опустивши за собою імпровізовану, з ковдр, завісу. Вона намагалася хлипати тихо, так, аби він не чув. Дуже намагалася.

* * *

Назавтра Висогота зняв половину швів. Цірі обмацала щоку, посичала, наче змія, нарікаючи на сильний біль у вусі й шиї біля щелепи. Утім, встала, одягнулася і вийшла на подвір’я. Висогота не протестував. Супроводжував її. Ані допомагати, ані підтримувати не мусив. Дівчина була здоровою і куди сильнішою, ніж можна було подумати.

Заточилася тільки назовні, притрималася за двері й одвірок.

– Але ж… – вона раптом захлинулася на вдиху. – Але ж і холод! Мороз, чи що? Вже зима? Як довго я тут пролежала? Кілька тижнів?

– Рівно шість днів. Нині п’ятий день жовтня. Але обіцяє він бути дуже холодним жовтнем.

– П’яте жовтня? – Вона зморщилася, засичала від болю. – То як це? Два тижні…

– Що? Які два тижні?

– Не важливо. – Вона стенула плечима. – Може, це я щось переплутала… А може, й не переплутала. Скажи, що тут так страшенно смердить?

– Шкіри. Я ловлю ондатр, бобрів, нутрій і видр, вичиняю шкіри. Навіть пустельники мусять із чогось жити.

– Де мій кінь?

– У стодолі.

Чорна кобила привітала їх голосним іржанням, а коза Висоготи завторила меканням, у якому чулося велике незадоволення від необхідності ділити житло з іншим мешканцем. Цірі обійняла коня за шию, поплескала, погладила по загривку. Кобила форкнула і погреблася копитом у соломі.

– Де моє сідло? Чапрак? Упряж?

– Тут.

Він не протестував, не робив зауважень, не висловлював своєї думки. Мовчав, спершись на костур. Не ворухнувся, навіть коли вона, стогнучи, намагалася підняти сідло, не здригнувся, коли під вагою того вона качнулася і важко, із голосним стогоном, гепнулася на засипану соломою глиняну підлогу. Не підійшов, не допоміг їй встати. Придивлявся уважно.

– Ну, так, – сказала вона крізь стиснуті зуби, відпихаючи кобилу, яка намагалася всунути ніс їй за комір. – Усе ясно. Але я мушу, зараза, звідси тікати! Просто-таки мушу.

– Куди? – запитав він прохолодно.

Вона помацала обличчя, і далі сидячи на соломі поряд із сідлом, яке випустила з рук.

– Якнайдалі.

Він кивнув, наче відповідь його задовольнила, зробила усе ясним і не залишила місця для фантазій.

Цірі важко підвелася. По сідло й упряж схилитися навіть не намагалася. Перевірила тільки, чи має кобила сіно та овес у яслах, почала витирати їй спину й боки віхтями соломи. Висогота чекав у мовчанні й дочекався. Дівчина сперлася на стовп, що підтримував крокви, бліда, наче полотно. Він без слова подав їй костур.

– Зі мною нічого такого. Просто…

– Просто у голові в тебе запаморочилося, бо ти хвора й слабенька, як немовля. Повертаємося. Ти мусиш лягти.

* * *

На заході сонця, проспавши добрих кілька годин, Цірі вийшла знову. Висогота, повертаючись із-над річки, наштовхнувся на неї біля природного живоплоту з ожини.

– Не відходь задалеко від хати, – проскрипів. – По-перше, ти надто ослаблена…

– Я почуваюся краще.

– По-друге, це небезпечно. Навкруги величезне трясовиння, нескінченне поле очерету. Ти не знаєш стежок, можеш заблукати чи потонути у болоті.

– А ти, – вона вказала на ворок, який він тягнув, – вочевидь, стежки знаєш. І ходиш ними не дуже далеко, а тому мочари не надто й великі. Вичиняєш шкури, аби жити, авжеж. Кельпі, моя кобила, хрупає овес, а поля я тут не бачу. Ми їмо курятину й крупи. І хліб. Справжній хліб, не коржі. Хліба ти б від трапера не отримав. А тому десь поблизу є село.

– Безпомилковий висновок, – підтвердив він спокійно. – І справді, я отримую провіант із найближчого села. Із найближчого, але все ж не близького, бо лежить воно на краю трясовиння. Болото прилягає до річки. Обмінюю шкіри на живність, яку привозять мені човном. Хліб, каші, борошно, сіль, сир, інколи кролика чи курку. Інколи – новини.

Не дочекався запитання, тож продовжив.

– Ватага кінних, що за кимось гналася, двічі була у селі. За першим разом застерігали, аби нікого не переховували, лякали хлопів вогнем і мечем, якщо схоплять тебе в поселенні. За другим разом обіцяли нагороду. За те, якщо знайдуть труп. Твої переслідувачі переконані, що ти лежиш мертвою в лісах, у якомусь яру чи ямі.

– І вони не спочинуть, – пробурмотіла вона, – допоки не знайдуть трупа. Знаю це надто добре. Мусять мати доказ, що я мертва. Без того доказу вони не відступляться. Будуть усюди лізти. Аж врешті-решт прийдуть і сюди…

– Їм те аж занадто важливо, – зауважив він. – Я б сказав, важливо надзвичайно…

Вона стиснула вуста.

– Не лякайся. Я поїду раніше, ніж вони мене знайдуть. Не підставлю тебе… Не бійся.

– Звідки припущення, що я боюся? – стенув він плечима. – Що є причиною, аби я боявся? Сюди ніхто не доїжджає, тут тебе ніхто не відслідкує. Утім, якщо ти висунеш носа з очерета, то потрапиш своїм переслідувачам просто в руки.

– Іншими словами, – вона гордовито підвела голову, – я мушу тут залишитися? Це ти хотів сказати?

– Ти не в’язень. Можеш поїхати коли заманеться. Точніше: коли зумієш. Але можеш і залишитися тут у мене й перечекати. Тим, хто тебе жене, колись воно набридне. Завжди набридає, раніше чи пізніше. Завжди. Можеш мені повірити. Я на тому розуміюся.

Її зелені очі блиснули, коли вона на нього глянула.

– Зрештою, – сказав він швидко, стенувши плечима й відводячи від неї погляд, – вчиниш, як забажаєш. Повторюю, я тебе тут не прив’язую.

– Сьогодні я точно не