Анджей Сапковський - Відьмак. Час погорди

якщо йдеться про поведінку й кількість готівки, якою він розпоряджався і яку витрачав направо-наліво. Бо якщо йдеться про ім’я, то наглючий сучий син не напружувався: надалі вживав ім’я Ріенса. І як Ріенс почав здійснювати інтенсивні пошуки певної особи – чи, скоріше, особочки. Відвідав друїдів з анґренського Кругу, тих, які опікувалися сиротами війни. Тіло одного з друїдів знайшли через якийсь час у лісі неподалік, знівеченого, зі слідами тортур. Потім Ріенс з’явився у Заріччі…

– Знаю, – перебив Ґеральт. – Знаю, що він зробив із хлопською родиною із Заріччя. За двісті п’ятдесят крон я розраховував на більше. Як на цей час, єдиною новиною для мене була інформація про школу чародіїв і кедвенську розвідку. Решту я знаю. Відаю, що Ріенс – безжальний убивця. Відаю, що він нахабний лобур, що навіть не силиться вигадувати фальшиві імена. Відаю, що працює він за чиїмось дорученням. За чиїм, Кодрінгере?

– За дорученням якогось чародія. Це чародій викупив тоді його з ями. Ти сам мене інформував, а Любисток те підтвердив, що Ріенс використовує магію. Справжню магію, не ті фокуси, які міг би знати жак, вигнаний з академії. Тому хтось його підтримує, забезпечує амулетами, скоріше за все – таємно навчає. Деякі з офіційно практикуючих магів мають таких секретних учнів і фактотумів[2] для вирішення нелегальних або брудних справ. На жаргоні чародіїв щось таке зветься «працювати на шворці».

– Діючи на чародійській шворці, Ріенс використовував би камуфлюючу магію. Але він не змінює ані імені, ані зовнішності. Навіть не позбувся опіку шкіри, який поставила Йеннефер.

– Саме це підтверджує роботу на шворці, – Кодрінгер закашлявся, витер губи хусткою. – Бо чародійський камуфляж – це аж ніяк не камуфляж, тільки дилетанти застосовують щось таке. Якби Ріенс ховався під магічною заслоною чи ілюзорною маскою, про це відразу сигналізував би кожен магічний алярм, а такі алярми на сьогодні є чи не в будь-якій міській брамі. А чародії відчувають ілюзорні маски безпомилково. У найбільшому скупченні людей, у найбільші юрбі Ріенс привертав би до себе увагу будь-якого чародія, наче з вух його валило полум’я, а зі сраки – клуби диму. Повторюю: Ріенс працює за дорученням чародія і працює так, щоб не привертати до себе уваги інших чародіїв.

– Дехто вважає його за нільфгардського шпигуна.

– Я про те знаю. Так, наприклад, вважає Дійкстра, шеф розвідки Реданії. Дійкстра рідко коли помиляється, тож можна припустити, що й цього разу він правий. Але одне не виключає іншого. Фактотум чародія може одночасно бути нільфгардським шпигуном.

– Що означало б, що якийсь офіційно практикуючий чародій шпигує для Нільфгарду за посередництвом тайного фактотуму.

– Дурня! – Кодрінгер закашлявся, уважно роздивився хусточку. – Чародій мав би шпигувати для Нільфгарду? З яких причин? Для грошей? Смішно. Розраховуючи на велику владу під рукою переможного імператора Емгира? Ще смішніше. Це не таємниця, що Емгир вар Емрейс тримає підлеглих йому чародіїв у чорному тілі. Чародії у Нільфгарді так само функціоналні, як от, наприклад, стайничі. Й влади мають не більше ніж стайничі. Чи хтось із наших бундючних магіків вирішив би боротися за перемогу імператора, при якому він був би стайничим? Філіппа Ейльгарт, яка диктує Візіміру Реданському королівські звернення та едикти? Сабріна Ґлевіссіг, яка уриває промови Генсельта з Кедвену, молотячи кулаком по столу й наказуючи, щоб король заткнув пельку й слухав? Вільгефорц з Роґґевену, який нещодавно відповідав Демавенду з Едірну, що поки не має для нього часу?

– Коротше, Кодрінгере. То як там із Ріенсом?

– Звичайно. Нільфгарська розвідка намагається дістатися до чародія, втягуючи до співпраці фактотума. З того, що мені відомо, Ріенс не знехтував би нільфгардським флореном і зрадив би свого майстра без вагань.

– А зараз це ти розповідаєш дурню. Навіть наші бундючні магіки відразу б зорієнтувалися, що їх зрадили, а розшифрований Ріенс затанцював би на шибениці. Якби йому пощастило.

– Ти наче дитина, Ґеральте. Розшифрованих шпигунів не вішають, а використовують. Фарширують дезінформацією, намагаються перетворити на подвійних агентів…

– Не знуджуй дитину, Кодрінгере. Мене не цікавлять закуліси праці розвідки чи політика. Ріенс наступає мені на п’яти, тож я хочу знати – чому й за чиїм дорученням. Виходить, що за дорученням якогось чародія. Хто той чародій?

– Я ще не знаю. Але скоро знатиму.

– Скоро, – процідив відьмак, – це для мене запізно.

– Я аж ніяк того не виключаю, – серйозно сказав Кодрінгер. – Ти впакувався у паскудні проблеми, Ґеральте. Добре, що ти звернувся до мене, я умію витягати з проблем. У принципі, я вже тебе витягнув.

– Справді?

– Справді. – Адвокат приклав хусточку до губ і закашляв. – Бо, бач, колего, окрім чародія і, може, Нільфгарду, у пригоді цій є і третя сторона. Провідали мене, уяви собі, агенти таємних служб короля Фольтеста. Мали вони клопіт. Король наказав їм відшукати певну княжну, яка зникла. Коли виявилося, що це не так просто, агенти вирішили залучити до співпраці спеціаліста з непростих справ. Викладаючи проблему, доповіли спеціалісту, що про розшукувану княжну чимало може знати один відьмак. Може навіть знати, де та є.

– І що вчинив спеціаліст?

– Спочатку здивувався. Здивувало його, скажімо, що пойменованого відьмака не посаджено до ями, аби там традиційним способом довідатися про все, що він знає, і навіть багато про що з того, чого не знає, але вигадає, щоб задовольнити тих, хто розпитують. Агенти відповіли, що їхній шеф це заборонив. Відьмаки, пояснили вони, мають настільки вразливу нервову систему, що під впливом тортур відразу вмирають, чи ж, як образно вони висловилися, жилка в них у мозку лопається. У зв’язку із тим їм доручено за відьмаком слідкувати, але й це завдання виявилося не з легких. Спеціаліст похвалив агентів за розсудливість і наказав їм прийти через два тижні.

– Вони погодилися?

– Аякже! Тоді спеціаліст, який уже вважав тебе клієнтом, передав агентам неспростовні докази, що відьмак Ґеральт не мав, не має і не може мати нічого спільного із розшукуваною княжною. Бо спеціаліст знайшов безпосередніх свідків смерті княжни Цірілли, онуки королеви Каланте, дочки принцеси Паветти. Цірілла померла три роки тому в таборі біженців в Анґрені. Від дифтерії. Дитинка страшенно страждала перед смертю. Не повіриш, але темерські агенти мали сльози на очах, коли слухали звіт моїх безпосередніх свідків.

– Я також маю сльози на очах. Темерійські агенти, думаю, не могли чи не захотіли сплатити тобі більше двохсот п’ятдесяти крон?

– Твій сарказм ранить моє серце, відьмаче. Я витягнув тебе з проблем, а ти замість дякувати раниш моє серце.

– Дякую і вибачаюся. Навіщо