Шевчук Валерій - Розсiчене коло, Шевчук Валерій

Отже, кожен чоловік у цьому світі це Адам, розділений на часточки, а кожна жінка — Єва; відповідно кожен чоловік має створену для нього Богом пару, яку йому треба знайти, а парі відповідно підібратися, коли вони хочуть щасливо й погідно жити. Люди ж легковажать цей закон, сказав Кипріян, через що чоловік і жінка не в любові зчаста пробувають, а у війні, тобто ненависті, і з’єднання їхнє — не шукання погідного, а змагання ворогів, відтак любов часом уподібнюється до смерті.

Сказавши таке, Кипріян нахилився над казанком і по-' нюхав.

— Блаженно пахне! — сказав і приплющився солодко.

— Радиш покинути мені її й не домагатися? — спитав я.

— Воля твоя, — мовив Кипріян. — Коли сказала, що має жениха Христа, це значить, що лопи чи ченці збаламутили бідашці голову і вона готується До чернечого стану.

— Вона молода і вродлива! — вигукнув я.

— Але душа в ній може виявитися напівмертва, — сказав спокійно Кипріян.

Узяв ложку, зачерпнув юшки й посмакував, знову приплющивши очі.

— Чудово! — сказав, сласно прицмокнувши. — Найбільший смак, юначе, у простих стравах, але при умові, що людина голодна.

І він легковажно мені підморгнув.

— Коли вже так та дівиця впала в око, — мовив серйозно, — спробуй здобути її своїми способами, юначими. Дівчатам годиться покомизитися й поламатися, така їхня природа. А коли твоїх здатностей не стане і не розчаруєшся, знову прийди: учиню так, що сама шукатиме твоєї любові й бажатиме тебе більше, аніж ти її. Одне тільки, аби ченці й попи, що туманять їй голову, не зморочили і її душі.

— Чи ж є у святому чернецтві щось лихе? — спитав я зчудовано. — І ти сам чи не живеш, як чернець?

— Звісно, — коротко сказав дядько, назагал він любив висловлюватися велемовно. — Вони супроти природи людської чинять, а це значить проти волі Божої. Я ж у природі живу.

— Але ж вони на волю Божу найбільше уповають?

— Бог пустив людину в світ для творення, а не для порожнювання і не для самогубства, — сказав Кипріян. — Колос, куколем битий, — без зерна, і мертвий є. До речі, чернеча шапка так і зветься: кукіль, чи ж даремно? Отож кажу тобі; не вправишся, приходь, уважатиму за доброчинне діло врятувати для світу овечку ту.

Він знову нюхнув юшку, і його обличчя розпливлося.

— Готове! — сказав. — Хапай ложку, юначе, й присувайся. Дай, Боже, на роботящого і ледачого, лихого й доброго, святого і грішного. Амінь!

Зняв казанка із вогню й поставив на землі. Юшка парувала, почали западати сутінки, і та пара й дим ніби вливались у них. І тут вдарив зовсім неподалік соловей, зайшовся ляскотом, а я завмер, прислухаючись. І здалося мені, що голос того солов’я був сердитий і нагадував голоса Юстининого тоді, коли вона обурено відкинулася від мене й назвала мене шолудивим псом. І знову спалахнула в мені ураза й образа, і густо заграла струна, ота дивна, напнута у грудях, струна і музика, що ім’я їй заклятість.

Ми їли мовчки в сутінках, що затоплювали нас, і я думав: де знайти силу й принадність, щоб відчарувати дівчину, яка так зачарувала мене, — була ніби голка, всаджена в серце, і входила в мене все глибше й глибше, і там, у серці, почала та голка випускати чорні корінці, які в’їдались у плоть і смоктали мені кров. Не відчував смаку юшки, їв для годиться, а дядько Кипріян юшкою смакував, сопів, чвакав, сьорбав, охав, голосно ковтав. А соловей побіч не вгавав, бив трелями по голові, по очах, по обличчі, ніби дрочив і повторював: "А ти, псе шолудивий, мене не чіпай і не турбуй!" — і сутінок почав помалу вливатись у мене, як дим і пара, наповнював, і я ставав у ньому сірий та драглистий. І люба-туга стисла серце, адже був певний, що моя Єва — таки Юстина, що з мойого ребра учинена вона й для мене. Її віднайшов, саме з нею мав поєднатись у парі, але чому так насміхається з мене й чому так ридає соловей?

Розділ IV

Вночі мені приснилося, що наймаю музик, аби звістити сусідам, пожильцям тієї вулиці, яка йшла вгору до замку, котрі вже побачили мої зальоти до Юстини: кохаю Юстину, кохаю і ще раз кохаю. Тому вдягнув на голову вінка й рушив неквапно, гордо зводячи голову. Переді мною ступав скрипаль, награючи, ззаду тупали цимбалісти, за ними фуяристи, інші тримали ввігнуті корнети, ще інші всілякі пищала — і музика ота заливалася, грала, і я ступав їй у такт, а один із музик раптом голосно заспівав про Юстину, а коли закінчив, пісню підхопили інші. Співали вони про квіти, занесені із Влохів, і про квіти наші, котрі ростуть у наших садках, з яких я бажаю сплести вінка для Юстини, щоб вона вдягла його для мене, і щоб музики заграли й заспівали до льотного падвану, щоб збуджували вони ладні струни, щоб на ту музику зібралися дівчата з нашої вулиці і легко, і зграбно, і премило затанцювали. Я йшов вулицею у тому вінку, а біля хвірток стояли з мертвими обличчями всі пожильці нашої вулиці, і жоден із них не усміхнувся, хіба обличчя одне, всунуте у круглий отвір, вирізаний в дошках, — оце сміялося й ніби підспівувало, бо жоден інший не підхопив пісні, не плеснув пальцями, не підняв граційно подола і не притупнув ногою. Навіть діти, що обсіли паркани, були ніби неживі шматяні ляльки, в яких замість очей — ґудзики, а ротів та носів не було зовсім. І мені стало не весело, а смутно, не радісно, а печально, бо здалося, що квіти на моєму вінку зів’яли, адже дім, у якому жила Юстина, зачинений, затарасований, замкнутий, і в дворі, й біля воріт не було там ані душі. Тоді я став біля глухих воріт і заспівав уже сам під музику, яку витинали мої музики:

Чого ти, серце, з мислею блудиш,

Чи би-сь не знало, кого ти любиш?

Я тоє знаю, що тобі мило,

Тоє ж бо мене вельми сушило.

Знають і люди, бісу їх долі,

Як би-х не люблять люди ніколи.

Якії дива, що хто мил кому,

Собі я люблю, не кому інному…

Але моя пісня позвучала в порожнечі і разом із музикою пропала, бо не відчинилися двері, і не вийшли з них батьки дівчини з привітними всмішками, і не вийшла сама Юстина, щоб прийняти від мене сплетеного із свіжих квітів вінка.

Тоді приступив до мене біс, узяв соломину, проткнув мені нею груди й почав надувати мене, наче пухиря, і я все більше й більше роздимався, і вже не лежав на ліжку, і не стояв перед глухими ворітьми з музиками, а коливався пухирем, зачіпленим за нитку, і в мене замість очей були пришиті ґудзики, а рота й носа не було зовсім, а до ворочка кульки прив’язано шолудивого собачого хвоста, а той із соломиною в роті (чи й та) розщепив її на кінці, вмочив у кухлика, якого тримав у руці, і почав видувати бульбашки, які заповнили всю кімнату, пливли, підіймалися, криво відбиваючи в собі вікна й речі покою, а тоді безшумно лускали, і серед них один лише я не лускав.

Тоді біс, чи бісиця (хто його там розбере), вклав соломинку в горнятко, обтер вуста і сказав голосом Домни Жданихи Щенявської:

— Знаєш, чому жінку звуть посудиною диявола? Бо всі пристрасті цього світу через неї, бо всі злодійства цього світу — через неї, бо вона не живе, коли не колотиться, бо не шукає доброго, милого й любого, а такого, щоб її мнув, чавив і присилював. Отож, коли так запалився, послухай моєї ради: будь сміливий і не зважай на її примхи, прийди, скрути її у жмут і викажи свою силу — тоді вона, як псиця, за тобою побіжить, і не знатимеш, як від неї відкараскатися.

І я зовсім забув науку дядька Кипріяна, що біси — це наші лихі думки та вчинки, і вже надувся більше, як треба було, і от-от готовий був розірватися, як оті бульбашки, що їх випускав біс, але не розірвався, бо прокинувся із того лихого сну, і мені важко стало піднести голову від подушки, боліла мені й розламувалася.

Ледве вдягся, коли хтось знадвору застукав, і я побачив перед собою трьох моїх приятелів-писарчуків, які стояли вряд і усміхались однаковою всмішкою.

— Твоя колючка пішла до річки по воду, — сказав той із них, що стояв ліворуч, звали його Онисим. — Давай схопимо її і втягнемо в твій дім.

— І умикнемо, — сказав середній із ряду, Онисифор.

— Або прилякаємо її, хі-хі, тоді вона не викидатиме своїх коників, — сказав той, що стояв праворуч, звався він Олександром.

Я був ще досі зі сну, і в моїй голові бриніли слова, сказані бісом, а ще до того притулилися до вуха мокрі вуста і зашепотіли:

— Докажи, що ти лицар, украдь її, умикни, тоді вона сама за тебе попроситься!

І все це разом і склало отой одур, яким я став тоді надутий, і ми прискочили до воріт та хвіртки — мої приятелі залишались у дворі, а я мав вискочити, хапнути її і втягти у хвіртку, тоді мої приятелі мали накинути їй на голову міха, перед цим запхнувши рота, і ми б разом потягли її у мій дім, а тоді б оголосили на вулиці про свою покражу. Давній же звичай велить дівчині, коли вона умикана була, підкоритися долі і вийти за того, хто її вкрав, щоб уникнути неслави, інакше ніхто її не візьме. Саме тому я на той учинок згодився так швидко, а ще був підстьобнутий сном й укладеними мені до вуха словами із мокрих вуст — ось що зветься "одур голову бере".

Ми стояли за ворітьми й трусилися з нетерплячки, а може, це лише я трусився, а мої приятелі-писарчуки зі сміху, а знизу від річки із повними відрами піднімалася найкраща з кращих, яких я знав, граційно вигнувшись і сяючи ясним і прегарним обличчям. Коли ж наблизилася, я вискочив із хвіртки, схопив її і потяг до свого двору. Тоді вона заверещала несамовито й почала бити мене в обличчя, плюючи на мене, при тому опиралася так гаряче й потужно, що я не посилив її і не зміг утягти до двору. Сусіди почули той лемент, вискочили із домів своїх, а я ганебно втік, ще й дістав доброго стусана поза плечі, бо хоч усі знали про обряд умикання, добрий він тоді, коли здійснити його вдається. Мої ж приятелі-писарчуки, всі троє, лежали серед двору й перекочувалися, душачись од реготу, і лиця мали покорчені, ніби трясця їх била, очі засльозені і ледве не тріснули від того сміху. Я ж ішов через двір, удруге оганьблений, більше того, обпльований і то по-справжньому, зрештою, й гукала вона тоді, коли тяг її: "Пес! Пес шолудивий!" — отож я і йшов, переповнений по вінця печаллю, понікуди запаморочений, і хоч за мій учинок ніхто мені нічого не міг зробити, був він у звичаєвім праві, але ганьби набрався — де б то, дівки не подужав! — і тепер хто зна, як від того обібратися.

— Ну й юнак! — сказав у мене за спиною котрий із приятелів.

Тоді я по-справжньому розлютився, схопив палицю й кинувся вже на своїх приятелів-скусителів, але вони ніби крізь дошки пройшли — в минуті в дворі їх не стало, тільки лунали за парканом їхні сміхи та хахи.

Але що б не відбувалось у приватному житті, на службу йти треба, тож я обхлюпав із діжки під ринвою розпалене і обпльоване Юстиною лице, впорядкував одежу, зачесав п’ятірнею чуба, вийшов на вулицю і рушив нею із закам’янілим обличчям, зовсім не зважаючи на глумливо розсвічені обличчя за парканами і на свист, яким супроводили мене хлопчаки, котрі, ніби галчата, пообсідали паркани і позакладали в роти брудні пальці.

Інтермедія третя

Запис в актах Житомирського уряду

Цього разу я ледве не запізнився на службу, але пана підстарости ще не було; біля уряду, однак, уже чекав пан Григорій Ворон-Корчівський, син пані Миколаїної Ворониної-Корчівської Тетяни Манківни, зем’янки землі Київської, який при прибутті пана Івана Станишівського скаржив і оповідав на Оксиню Олександрову Теодоровичеву Тиш-Биківську із села Осецького.