Ольга Кобилянська - Людина, Ольга Кобилянська

я спи­тав, чо­му про те з своїми не го­во­рить, вiд­по­вi­ла: "На­що?"

"А так со­бi, Оле­но. Ge­te­il­ter Schmerz ist hal­ber Schmetz" [15].

Вона по­хи­та­ла го­ло­вою.

"Нi, па­не док­то­ре; пер­ше тре­ба ме­нi са­мiй пе­ре­мог­ти го­ре; як дов­го во­но в гру­дi лю­тує, нiх­то ме­нi не по­мо­же".

- Вона, Епа­мi­нон­да­се, од­на з тих, кот­рi са­мi з со­бою справ­ля­ються.

Радник лиш зiтх­нув.

- Якби во­на бу­ла хлоп­цем! - по­чав на­но­во лi­кар, - бу­ли б з неї i вий­шли лю­ди. А так жiн­ка… що поч­не жiн­ка з надви­шком ро­зу­му при горш­ках i мис­цi?

- Ох, до­ленько моя! - зас­тог­нав рад­ник; - як же ти ме­не гi­рко на­вiс­ти­ла, ме­не i моїх без­вин­них дi­тей! Те­пер же я ро­зумiю, чо­му во­на за К. вий­ти не мо­же.

- Ну, що до сього пи­тан­ня, то спро­буємо ще, - вiд­по­вiв док­тор. - Суп­ро­ти от­ру­ти вжи­вається та­кож от­ру­та. Як вiд­дасться, так i зат­реться все го­ре, вся гри­зо­та. Та­ких випад­кiв маємо до­во­лi. Во­на бу­де про­ти­ви­тись, бу­де обурю­ватись, бу­де слiзьми за­ли­ва­тись… мо­же, на­вiть сильно за­ли­ва­тись: лю­би­ла йо­го, бач, чи­ма­ло, не­ма тут що й сумнi­ватись, од­нак чи ж для то­го має вже цi­ле жит­тя горюв­ати та за ним по­би­ва­тись? Чи ж не же­няться вже в свi­тi уд­ру­ге нi вдiв­цi, нi вдо­ви­цi?

- Ах, ро­зу­мiється, що же­няться!

- Адже лю­ди­на - лиш лю­ди­ною! - до­ка­зу­вав лi­кар. - I чим влас­ти­во бiльше? Нi­чим бiльше, нi мен­ше як… звi­ри­ною, i то то­ва­риською, ро­зум­ною звi­ри­ною. Спо­сiб вiдживлю­ва­тися, бо­ротьба о iс­ну­ван­ня, спо­сiб розм­но­жу­ва­ти­ся - все те во­на має та­ке са­ме, як звi­ри­на. Сього го­дi за­пе­ре­чи­ти, на­ко­ли не хо­четься йти як­раз суп­ро­ти вся­ко­го ро­зу­му. А що єсть по прав­дi, те й по ро­зу­мi. Бу­де­мо от­же до­ти апелю­ва­ти до її ро­зу­му, до­ки во­на квiн­те­сен­цiї не зро­зу­мiє. А ко­ли зро­зу­мiє й вiд­дасться, то по­бi­да по на­шiй сто­ро­нi. Тут i вти­хо­ми­риться уся­кий бiль, при­бу­де ро­ди­на… од­не, дру­ге… до­маш­нi кло­по­ти i т. i., i бу­де ще ме­нi i то­бi вдяч­на. А для вас, ста­рих, для вас бу­ло б се те са­ме, що На­upt­tref­fer! [16]

- Говори з нею! - умо­ляв рад­ник. - Го­во­ри, оди­но­кий мiй по­тi­ши­те­лю! Я не в си­лi. О, бо­же! За що ка­раєш ти ме­не так тяж­ко!

***

I док­тор дiй­сно го­во­рив з нею. Умiв так при­ла­ди­ти, що зас­тав її са­му до­ма. Ле­жа­ла в фо­те­лi нед­ба­ло одяг­не­на й ку­ри­ла. Вiн дов­го її не ба­чив, i ви­раз її ли­ця зди­ву­вав йо­го. Все зда­ва­лось у тiм ли­цi су­по­кiй­ним. Нi слi­ду нi­яко­го го­ря. Ска­зав би-сь, все жит­тя в нiй зав­мер­ло, лиш мiж бро­ва­ми спря­та­лось щось… щось, чо­го вiн не ро­зу­мiв, що од­нак зда­ва­лось йо­му зна­ко­мим. "Бо­же­вiльнiсть" - мелькну­ло йо­му че­­рез дум­ку. I з пильною цi­ка­вiс­тю звер­нув на­зад на неї по­г­ляд та на її пре­чуд­нi, те­пер су­по­кiй­нi очi.

- Чого ди­ви­тесь на ме­не так чуд­но, па­не док­то­ре? - пита­ла во­на, при­вi­тав­шись.

- Ви… ви… ку­ри­те, Оле­но? - спи­тав змi­ша­ний, не да­ючи нi­якої вiд­по­вi­дi на її за­пи­тан­ня.

- Адже ба­чи­те…

- Але ж бо до­сi ви не мог­ли знес­ти па­пi­рос­ки в жi­но­чих ус­тах!

- Так. Од­нак мож i по­лю­би­ти се, що пе­ред­ше ненавидi­лось. Нап­рик­лад, па­пi­рос­ку в жi­но­чих ус­тах. - I знов за­мо­в­к­ла.

Вiн по­чав був го­во­ри­ти про нер­во­вiсть, i що во­на му­сить бе­рег­тись. Го­во­рив ба­га­то про обов'язки, кот­рi ма­ються су­п­ро­ти се­бе й суп­ро­ти дру­гих; особ­ли­во про­ти ро­ди­чiв. За­мi­тив, мiж iн­шим, що лю­ди­на - звi­ри­на при­вич­ки i що суть лю­ди, в кот­рих чут­ли­вiсть - дже­ре­ло вся­ко­го без­та­ла­н­­ня­…

Вона лиш десь-ко­лись вiд­по­вi­да­ла, i то вiд­не­хо­чу, бай­ду­ж­­но. На­реш­тi вiн по­чав го­во­ри­ти i про їхнi до­маш­нi обс­та­ви­ни, по­ру­шив по­ве­ден­ня бра­та, ви­дат­ки батька, йо­го тур­бо­ти, гри­зо­ту, йо­го зла­ма­ний ду­шев­ний наст­рiй…

- Не мож iнак­ше зби­ра­ти, як сi­ялось… - за­ки­ну­ла во­на ба­й­­дуж­но. - Ро­ди­чi [17] са­мi вин­нi, що вiн про­па­дає. А про­па­дає вiн без ря­тун­ку. Оп­ро­че… я вi­рю i в дi­дич­нiсть блу­дiв [18].

- Критичний у вас ро­зум, Оле­но, - го­во­рив вiн з важ­кою мi­­ною, - ана­лi­зу­ючий, роз­ва­жу­ючий дух. Вам я мо­жу щось ва­ж­но­го вiдк­ри­ти. Прав­да, се, що ска­жу, не­вiд­рад­не. Des Le­bens un­de­misch­te Fre­ude ward ke­inem Ir­disc­hen zu te­il [19], - ци­ту­вав вiн па­те­тич­но. - Од­нак ви зу­мiєте се пере­не­сти, ба, i дру­гих нав­чи­ти зно­си­ти та­кi при­го­ди…

Вона нi­чо­го не вiд­по­вi­да­ла й не пи­та­ла нi­чо­го. Ду­ма­ла лиш, що сильним ду­хом суд­же­но й ба­га­то пе­ре­нес­ти. А вiн по­чав го­во­ри­ти. Зра­зу ма­нiв­ця­ми та обо­ро­та­ми, а тро­хи зго­дом та­ки пря­мо, без уся­ких зас­те­ре­жень. Про­тя­гом од­ної го­ди­ни до­вi­да­лась, що всi во­ни зни­ще­нi, що її батька че­рез якусь-то су­му, кот­ру мав у се­бе в схов­ку й кот­рої не­дос­та­ва­ло, вiд­да­лять зi служ­би.

Вона не во­ру­ха­лась. По­бi­лi­ла лиш, не­мов стi­на.

- На те бу­ла я дав­но при­го­то­ва­на, па­не док­то­ре, - лед­ве про­ше­по­тi­ла. - Дав­но; од­нак, що мож­на про­ти то­го вдi­яти?

- Проти то­го… нi­чо­го! На­дiй­мось, що, мо­же, йо­му, хоть з лас­ки, дру­га або i тре­тя час­ти­на пен­сiї дiс­та­неться. Ви од­нак мо­же­те чи­ма­ло вдi­яти!

- Для ко­го?

- Для ва­ших ро­ди­чiв, для ва­шої сест­ри, а най­бiльше для се­бе.

- Справдi не знаю…

- Знаєте, Оле­но, прий­мiть К…го, Вiн не­за­бав­ки просити­ме­ вас о ру­ку…

Стало ти­хо.

- Не мо­жу.

- А чо­му?

- Бо, як ви й са­мi ска­за­ли, в ме­не ана­лi­зу­ючий i роз­ва­жу­ю­­чий­ дух, кри­тич­ний ро­зум…

- Не ро­зу­мiю вас зов­сiм; го­во­рiть яс­нi­ше!

- Бачу, що не ро­зу­мiєте ме­не. Бу­ду от­же яс­но го­во­ри­ти. Не люб­лю йо­го, i на­шi пог­ля­ди на жит­тя роз­хо­дяться да­ле­ко. Я не в си­лi йо­го й се­бе об­брi­ху­ва­ти.

- Ви сього й не ро­би­те. Вiн вас хо­че, а ви го­ди­тесь на се.

- Не зно­шу йо­го й сум­нi­ва­юсь, чи змо­жу ще ко­го-не­будь у жит­тю по­лю­би­ти. Се вам вi­до­мо, па­не док­то­ре. А подружж­я без лю­бо­вi се, по моїй дум­цi, бруд­нi вiд­но­си­ни. А я не хо­чу в нi­якi та­кi вхо­ди­ти.

- Ще пе­ред хви­ли­ною ка­за­ли ви, Оле­но, що мож i полю­бити се, що не­на­ви­дi­лось.

- Так, але па­пi­рос­ка - се не лю­ди­на.

- О, Оле­но, Оле­но, - клик­нув вiн, - у що ви вжи­ли­ся? Ку­ди за­­го­нюєте­ся ви у своїй хо­роб­ли­вiй, пе­ре­сад­же­нiй уявi?

Вона на­че га­ди­на та зви­ну­лась, вип­рос­ту­ва­лась, та й так ча­ту­ва­ла на йо­го сло­ва.

- Подумайте, ра­ди бо­га, i про свою бу­ду­чи­ну. Згляньте­ся на не­щас­них, го­рем при­би­тих ро­ди­чiв. Не за­ли­шай­те зад­ля якоїсь уяви ста­ти для них пiд­по­рою. I ви мо­же­те ко­лись бу­­ти ма­тiр'ю!

- Дальше, па­не док­то­ре, дальше…

- Я й хо­чу дальше го­во­ри­ти. Ку­ди, пи­та­юся вас, ку­ди дi­нуться ва­шi ро­ди­чi, на­ко­ли не прий­дуть зви­чай­нi мi­сяч­нi гро­шi? До най­стар­шої сест­ри? Во­на має са­ма вже дi­ти; i, як нам обоїм звiс­но, хо­роб­ли­во ску­па. До Iри­ни? До­хо­ди вчи­те­ля му­зи­ки,