Нечуй-Левицький - Українські гумористи та штукарі, Нечуй-Левицький

це добре. Він взявся за перо, насилу стулив бомагу й перед вечером одвіз її в Богуслав до того архієрея. Не гаячи часу, дідич зараз взявся за будування дома для о. Василія Єл., бо добре втямив, що з Москвою жартувать небезпечно.

Зате ж пан П. не загаявся оддячити й о. Василеві Єл. По вірі й по духові поляк, але по крові й по вдачі син України, та ще на вдачу й сам штукар, він незабаром встругнув штуку й от. Василеві Єлис-ву.

- Раз якось сиджу я в своїй новій хаті, - розказував от. Василій Єл., - коли чую, десь катеринка грає, грає та й грає, але десь далеко, ніби за селом, за цариною. Прислухаюся - катеринка грає якось чудно, якраз так, як двері в моїй коморі запищать високим дишкантом та й з’їжджають помаленьку на баса, а на кінці ніби крикнуть, ще й з притиском. “Одже ж, - думаю, - занесло з-за границі якогось німця з катеринкою аж у наше село. Вийду я на ґанок та з нудьги послухаю тієї катеринки й на заграницю подивлюсь”. Виходжу я на ґанок, слухаю, аж то свиня кувікає. Коли дивлюсь, проз мій двір помалесеньку везуть на возі мою рябу свиню льоху, неначе молоду з перезвою. Коло воза йдуть панські наймити. Посадили мою льоху на задні ноги, наче собаку, а попід передні ноги спиною прив’язали до крижовниці. Верещить свиня, репетує, аж рило вгору до неба задерла, зовсім неначе собака скиглить. Стою я на ґанку та регочусь. Льоха аж кричала, кувікала та вже й з голосу спала: не кувікає, а якось мекає, мов коза, та скиглить, як собака.

- Подякуйте своєму панові од мене за комедію! - кажу я до панських наймитів. - Ще зроду не доводилось мені бачить, як свиня сидить на возі на задніх ногах! За це варто й гроші заплатить.

Дідич П. мстився над отцем Василієм Єл. за архієрея. Впіймавши його свиню на своєму лану, він звелів наймитам з пишнотою та церемонією провезти її проз ворожий двір отця Василія Єл., прив’язавши її на возі в комічній, зовсім не свинячій позі. Воно пак і невелика біда, як свиня трохи обшмульгає ноги та ракотиці або й скалічіє. Давні штукарі на широку ногу Потоцькі, Каньовські й інші вчиняли штуки дивовижніші навіть з живими людьми. Панові наймити провезли свиню проз двір от. Василія та й одвезли знов у панський двір.

- Ото посилаю я до пана свого наймита з викупом за свиню, - розказував от. Василій Єл.

- Я так спроста свині не оддам, - одказав пан наймитові. - Льоха наробила на моєму лану багацько шкоди. Це справа хазяйська. Нехай батюшка пише до мене прошення за свою свиню. Адже ж мусив я через його писати бомагу, аж чуб у мене став мокрий.

- Коли так, то про мене, нехай пан з’їсть мою свиню, бо з неї шинки будуть ситі й добрі, підуть за спаш. Скажи панові, що бомаги писати я не буду, бо од тих бомаг в консисторію і в мене стає чуб мокрий. Піди та так і скажи панові, - кажу я до свого наймита.

Коли на другий день дивлюсь, біжить, моя ряба льоха в мій двір, біжить, аж підскакує: рада, що вирвалась з неволі.

- А що! проїздилась в екіпажі за прогуляння на панських буряках! - кажу я сам до себе. - Ото ж знай: де два б’ються, третій не микайся, бо третьому найгірше достанеться.

Чи дійсно так було діло з усіма його смішними дрібницями, напевно сказати не можу. Цей факт був відомий тоді в цілій околиці: про це тоді скрізь балакали. В кожному разі веселий о. Василій Єл. вмів чудово передавати в смішних словах події цього випадку. Оповідання, сказати б, переціджувались через його темперамент, були перелиті через призму його творчості й виходили на світ у веселій веселчаній прикрасі. І все те оповідання було заправлене дзвінким безперестанку сміхом в веселій направі душі, од чого оповідання виходило вдвоє цікавішим.

Пригадую ще одно оповідання о. Василія Єл. про те, як той самий архієрей ревізував церкву в одному селі й як стикнувся з старосвітською матушкою.

Маршрутом для об’їзду вікарія був призначений для його обід у показаний час у домі священика одного села. Але вікарій приїхав у село раніше показаного в маршруті часу. Мабуть, він був вже голодний, бо був дуже роздражнений і сердитий. Зайшов він у церкву, оглядів усе і всім був невдоволений. Все здавалось йому недоладу й негарно. Архієрей почав по своєму звичаю голосно на всю церкву лаяти батюшку.

- І церкву нечисто держиш, і на стінах скрізь павутиння, й іконостас задимлений. І дзвони в тебе побиті й торохтять, наче розбиті горшки. І церква стара, і ти сам старий. Став нову церкву, а то зніму з тебе рясу, - сердився та галасував архієрей.

- Грошей нема, ваше преосвященство, - насмілився боязко бовкнути батюшка, ледве зводячи од страху дух.

Архієрей не любив, щоб сперечаться, виправдуватись та щось говорити тоді, як він репетував. Найлучче було б в той час мовчать та кланятись. Батюшка не потрапив на політику архієрея.

- Что? - криконув архієрей. - Денег нет? Продай хату, продай жінку, продай діти, продай воли й корови, а мені щоб церква була. Чуєш? - сказав наважливо й сердито архієрей.

В батюшки в душі похололо. Молодиці, батющині сусіди само по собі чули в церкві, як архієрей гнівався на батюшку, і, вертаючись додому, забігли до матушки й усе дочиста розказали матушці про страшну нахвалку архієрея.

Архієрей, оглядівши церкву, поїхав до батюшки на обід. На нещастя й обід був неготовий, а вікарій був голодний.

- А что ж обед? - питав архієрей у батюшки.

- Зараз буде, ваше преосвященство, - казав батюшка й вийшов у пекарню.

- Чи вже готовий обід? Бога ради, застеляй стіл, бо архієрей намагається та вельми сердиться, - казав батюшка до своєї матушки.

Матушка була з зубатих. Закачавши рукави, вона парила парка з молодицями коло печі. Обід був ще не готовий. Матушка була сердита й роздратована. Вона хапалась, своїми руками соваючись до горшків, як до ворогів, попекла руки, а тут іще архієрей кинув на неї гірку обиду. Вона була сердита на два зводи, бо притичина була не од неї, а од зміни в маршруті часу обіду.

- Скажи, нехай підожде! А