Франко І. Я. - Із літ моєї молодості, Франко І. Я.

style="">Какого ждать добра?

А. С. Пушкин.

 

 

Він щирий чоловік - ні слова проти того!

Він любить все своє і не попустить свого,

Хоч рака лазь!

 

Він кождому якраз у очі скаже сміло:

«Се зле, а се дурне!» і «Не твоє в тім діло».

«До сього зась!»

 

Він чесний чоловік. Коли свариться з вами,

Доказувати вам не стане кулаками,

Що «Ось я прав!»

 

Він чесно вас зганьбить, хоч в запалі не знає,

Що правди й логіки в словах його немає,

Мов біс їх взяв.

 

Та лиш одно біда, що хоч іще й півкопи

Не числить літ, уже одну незмінну вхопив

Ідею він:

 

Уже якраз дійшов до джерела науки,

Всю мудрість висьорбав без праці і без муки

І лиш гуде, мов дзвін.

 

Тепер уже ні кус! Він чоловік скінчений,

Йому й які думки, аби й який учений -

Не новина.

 

Хоч думаєш: «Де він того ума набрався?

Хіба тоді, як ще із букваря навчався,

Що наш аз - на».

 

Та жарт набік! Він муж май-моцно серіозний.

Для нього весь ваш труд нікчемний, куріозний,

Дитяча гра.

 

Він виріс вже давно із праці для народа:

«Гм-гм, бо то мені часу і труду шкода.

Робить на себе тра!»

 

Та хоч не Ціцерон, хоч не оратор славний,

Він на слова скупий, та ворог вічний, явний

Екстремів всіх.

 

«Я, я за поступом. Та ті гадки новії -

То згуба наша. Гм… і на екстреми тії

Пристати - гріх.

 

Люблю я свій язик, та хто ‘го «коверкає»,

Де можна, там якісь провінц’ялізми пхає,

Той ворог мій.

 

Я згоди хочу, та не зміню гадки свеї,

Бо так чіпатися раз тої, а раз сеї -

То… гм… застій!

 

Люблю я свій народ! Та хто ъ викидає,

Той - будьте ласкаві! - усе тут упадає!

То… то - дарма!

 

Най буде поступ, та екстреми - хрань нас, боже!

А впрочім, говоріть хоч сто літ - не поможе!

Даруйте! Коли так, то ради вже нема».

 

Лицар

 

(За Гейне)

 

 

Ой, був то раз лицар понурий, німий,

Лице мав бліде та запале!

Ходив і хитався й дрижав, мов старий,

Мов сни його вдень обіймали.

Нездара він був, недотепа такий…

Куди лише плівся, дівки і квітки

Уголос за ним реготали.

 

Людей він боявся. Звичайно сидів

Сам в темному кутику дому;

Там тужно когось мов обняти хотів,

Та не говорив ані слова.

Та скоро лиш північ наляже на світ,

Щось дивно, чарівно дзвенить і бринить,

І двер відчиняєсь тисова.

 

Тихесенько входить кохана його

У сукнях із морської піни;

Лице, наче рожа, як мармур чоло,

У чілці брильянти й рубіни.

А коси, мов золото, з рамен пливуть,

А очка у серце жар розкоші ллють -

Обійми їх бачать лиш стіни.

 

Він сильно-любовно її обніма,

Холодний - огнем він палає;

Блідий - паленіє, задуми нема,

Несмілий - відвагою сяє.

Вона з ним пеститься й - хитруня - нараз

Підходить тихенько і виглядить час -

Завоєм лице закриває.

 

І враз зачарованим бачиться він

В підводні хрустальні палати;

Здивований зір осліпля йому стін

Несказанний відблиск багатий.

В обіймах русалки, мов п’яний лежить,

В очах їх любов, страсть і розкіш горить

Під духів веселі кантати.

 

І музика й спів переливами ллєсь,

В танках летять духи, мов носять їх крила.

Та він забуває себе й світ увесь,

Бо в нього в обіймах спить мила.

Втім світла погасли, хор духів утих,

Оглянувся лицар по стінах пустих -

Його се комірка похила.

 

Данина

 

 

Хозарська дружина розбоєм жила,

Вона над Дніпро за розбоєм прийшла.

 

На горах Дніпрових град Київ стоїть,

А в городі тім троє братей княжить.

 

Післали хозари сказати братам

Данину платить степовим хижакам.

 

«Війна, як данини ви нам не дасте,-

А де ми проїдем, трава не зросте!»

 

Кий, Хорив і Щек там князями були,

Вони таке слово хозарам рекли:

 

«Життя наше мирне, війна не для нас,

Данину ми дать вам готові сей час!»

 

Хозари під містом табором стоять

І острять оружжя й на місто глядять.

 

А з міста післанці передом ідуть,

За ними на возі данину везуть.

 

Данину до хана шатра завезли,

Начальники там на пораду прийшли.

 

«Яку ж ви данину від міста взяли?» -

«Князі по мечу нам від диму дали».

 

Начальники смотрять, дивується хан.

«Недобру, о хане, прислали нам дань.

 

В один лиш бік наше оружжя стальне,

А зброя полянів у два боки тне.

 

Коли ж вони з нами бороться почнуть,

Поки ми їх сто, наших двісті уб’ють.

 

І, може, прийде ще такий на нас час,

Що дань побирать вони будуть від нас».

 

 

* * *

 

На київських горах розсілася тьма,

Та війську полянів спочинку нема.

 

Тихесенько з Києва ряд за рядом

Спішить, де хозари вколисані сном.

 

І рикнули роги, клик бою гуде…

Отсе ж то загибель хозарам іде!

 

Страшний там був