Артур Конан Дойль - Етюд у багряних тонах, Артур Конан Дойль

злочинів, ані злочинців,- бурчав він далі.- Розум у нашій професії нічого не вартий. Я пречудово знаю, що міг би здобути славу. В світі не було й немає жодної людини, яка віддала б розкриттю злочинів стільки праці й таланту, як я. І що ж? Розкривати нема чого - хіба якесь недолуге шахрайство з такими прозорими причинами, що навіть агенти Скотленд-Ярду все побачать наскрізь.

Мені вже набридли ці вихваляння, тож я вирішив змінити тему розмови.

- Цікаво, чого він там шукає? - спитав я, показавши на дужого, просто вбраного чоловіка, що поволі прямував іншим боком вулиці, приглядаючись до номерів будинків. У руці він ніс великий блакитний конверт,- напевно, то був посильний.

- Хто, оцей відставний сержант флоту? - перепитав Шерлок Холмс.

«Пихатий хвалько! - подумав я.- Адже знає, що мені його не перевірити!»

Тільки-но мені майнула ця думка, як чоловік, за яким ми спостерігали, побачив номер на наших дверях і швидко перебіг через вулицю. Чути було гучний стукіт, унизу залунав густий бас, і зі сходів долинули важкі кроки.

- Містеру Шерлоку Холмсу,- мовив посильний, ступивши до кімнати, й передав листа моєму приятелеві.

Це була чудова нагода вщент розбити його пиху. Адже минуле посильного він визначив наздогад.

- Скажіть-но, друже,- найулесливішим голосом спитав я,- ким ви працюєте?

- Посильним, сер,- похмуро відказав він.- Уніформу віддав полатати.

- А ким були раніше? - питав я далі, дещо зловтішно позираючи на Холмса.

- Сержантом королівської морської піхоти, сер. На відповідь не чекати? Слухаю, сер.

Він клацнув закаблуками, козирнув і пішов.

 

3. Таємниця Лористон-Ґарденс

 

 

Правду кажучи, я був добряче приголомшений тим, як справдилися теорії мого приятеля. Повага моя до його здібностей відразу зросла. І все-таки на думці в мене спливала підозра, що все це було задумано заздалегідь, щоб ошелешити мене, хоча навіщо - я ніяк не міг добрати. Коли я поглянув на нього, він дочитував лист і очі його були неуважні та байдужі, що свідчило про напружену роботу мозку.

- Як ви про це здогадалися? - спитав я.

- Про що? - похмуро відгукнувся він.

- Ну, про те, що це відставний сержант флоту.

- В мене нема часу на дурниці,- одрізав він, але тут-таки з усмішкою додав: - Пробачте мені ці грубощі. Ви перервали мої роздуми, але це, може, навіть на краще. То ви справді не зуміли побачити, що це колишній сержант флоту?

- Ні, звичайно.

- Мені легше було здогадатися, ніж пояснити, як саме я здогадався. Уявіть собі, що вам треба довести, що двічі по два - чотири; важкувато, еге ж, хоча ви твердо це знаєте. Навіть по той бік вулиці я помітив на його руці витатуйований синій якір. Тут уже пахне морем. Постава в нього вояцька, і він носить вояцькі бакенбарди. Отже, моряк військового флоту. Поводиться він поважно,- напевно, звик командувати. Вам слід було б помітити, як високо він тримає голову, як вимахує ціпком. А зовні це статечний чоловік середнього віку - оце всі прикмети, з яких я дізнався, що він був сержантом.

- Просто диво! - вигукнув я.

- Дурниці,- відповів Холмс, але з обличчя його я помітив, що він задоволений моїм зачудуванням.- Я щойно скаржився вам, що тепер не буває злочинців. І, здається, помилився - ось погляньте-но! - Він подав мені лист, що його приніс посильний.

- Це якийсь жах! - скрикнув я, пробігши лист очима.

- Так, щось начебто не дуже звичне,- спокійно зауважив мій приятель.- Прочитайте, будь ласка, мені вголос.

Лист, що його я прочитав, був таким:

 

«Дорогий містере Шерлоку Холмсе!

 

Цієї ночі в будинку номер 3 в завулку Лористон-Ґарденс, на Брикстон-Роуд, сталася препогана історія. Близько другої години наш черговий помітив у будинку світло, а оскільки там ніхто не мешкає, запідозрив недобре. Він побачив, що двері відчинено, а в першій кімнаті, зовсім порожній, лежить труп ошатно вбраного джентльмена. На візитних картках у його кишені стояло ім’я «Енох Дж. Дребер, Клівленд, Огайо, США». Ні слідів пограбування, ні слідів насильства не було. На підлозі були криваві плями, але на трупі жодної рани не знайшли. Ми не можемо зрозуміти, як він потрапив до порожнього будинку; і взагалі вся ця справа - чистісінька загадка. Якщо ви приїдете до дванадцятої, то застанете мене на місці. Поки вас не буде, я залишатиму все як є. В разі ви не зможете приїхати, то я перекажу вам усі подробиці й буду щиро вдячний, якщо зволите поділитися зі мною своєю думкою.

 

Щиро ваш Тобіас Ґреґсон».

 

- Ґреґсон - найкмітливіший з детективів Скотленд-Ярду,- зауважив мій приятель.- Вони з Лестрейдом вирізняються з-поміж інших нездар. Обидва жваві й завзяті, хоча старомодні до краю. Між собою вони не ладнають. Ревнують один одного до слави, як красуні акторки.-Ото сміху буде, коли вони обидва натраплять на слід.

- Але ж не варто, напевно, марнувати ані хвилини! - вигукнув я.- Піти покликати кеб?

- А я не знаю, чи поїду, чи ні. Я ж найперший у світі ледар, коли на мене нападають лінощі, але часом буваю й бадьорим.

- Але ж ви мріяли про такий випадок.

- Любий мій друже, що мені до того? Я, скажімо, розплутаю цю справу, але все одно Ґреґсон, Лестрейд і К° покладуть усю славу собі до кишені. Така вона, доля приватної особи.

- Але він благає вас допомогти.

- Так. Він знає, що до мене йому далеко, і навіть сам казав про це мені, але він радше язик собі втне, ніж скаже це комусь третьому. Проте їдьмо погляньмо. Візьмуся до роботи на свій власний ризик. Хоч посміюся з них, коли нічого не вийде. Ходімо!

Він кинувся по своє пальто: напад завзяття взяв гору над його байдужістю.

- Беріть капелюх,- мовив він.

- Ви хочете, щоб я поїхав з вами?

- Так, якщо вам більше нема чого робити.

За хвилину ми вже сиділи в кебі, що мчав нас на Брикстон-Роуд.

Був хмарний, понурий ранок; над дахами навис темний туман,