Джек Лондон - Пошитий у дурні, Джек Лондон

міг навіть як слід сплюнути. Тому пережований тютюн осідав на обмерзлій бороді, що набула бурштинового кольору і дедалі довшала. Якби він упав, то борода розбилася б на друзки, наче шкло. Та його не бентежила така прикраса, бо її носили в цій країні всі, хто жував тютюн, а він уже двічі мандрував у лютий мороз. Щоправда, тоді не було так холодно, як тепер, але спиртовий термометр на Шістдесятій Милі показував раз п’ятдесят, а вдруге п’ятдесят п’ять градусів під нулем.

Кілька миль він ішов лісом, потім перетяв широку рівнину і спустивсь до берега невеличкої замерзлої річки. То був Гендерсонів потічок, і до розгалуження його лишилося 10 миль. Чоловік глянув на годинника. Була десята. Отже, він долає по чотири милі на годину і біля розгалуження буде о пів на першу. Там він справить собі відпочинок і підживиться сніданком.

Собака, опустивши хвоста, понуро поплентався за чоловіком, коли той рушив далі замерзлим річищем. Слід було добре видно, але відтоді, як проїхали останні санки, нападало дюймів на дванадцять снігу. Певне, вже з місяць ніхто не їздив цією примовклою річкою.

Чоловік упевнено йшов далі. В глибокі міркування він не звик вдаватися і тепер не мав про що думати, хіба про те, що на розтоці він поснідає, а о шостій буде вже в таборі разом з хлопцями. Балакати не було з ким, а хоч би навіть і було, то він не зміг би розтулити вуст, бо заважала крижана обротька. Тим-то чоловік і далі мовчки жував тютюн, а бурштинова борода чимраз довшала.

Часом йому спадало на думку, що мороз надто великий, такого він ще зроду не спізнав на собі. Ідучи, він тер вилиці та носа рукавицею. Тер машинально то одною, то другою рукою. Коли ж переставав, то відразу німіли вилиці, а за мить і кінчик носа. Він був певний, що відморозить щоки, і шкодував, що не справив собі запони на ніс, як у Бада: той завжди носив її в холод. Така запона прикривала б від морозу й щоки. Але, зрештою, про що тут балакати? Відморозить, то й що? Трошки поболить і перестане; ніхто ж через це ще не вмер.

Хоч думати чоловік не вмів, зате добре стежив за всім навколо, помічав кожну зміну на річці, закрути, повороти, примерзлі купи дерева та уважно додивлявся, куди ступити. Якось, обминаючи закрут, він раптом одскочив, наче сполоханий кінь, обійшов далеченько непевне місце і знову вернувся на стежку. Він знав, що потічок промерзає геть до дна - в жодній річці немає води в полярну зиму,- але знав і те, що є джерела, які б’ють з гористих берегів і біжать попід снігом, поверх річкової криги. Навіть у найлютіші морози не замерзають ті джерела, і чоловік знав, які вони небезпечні. То були пастки. Під снігом ховалися калюжі на три дюйми, а то й на три фути завглибшки. Іноді їх покривала крига з півдюйма завтовшки, а кригу притрушував сніг.

Бувало, шари криги йшли вперемішку з водою: крига поступово проломлювалася і можна було провалитися й по пояс.

Тому чоловік і відскочив, як обшпарений: він відчув, що під ногами вгинається й тріщить захована попід снігом крига. А замочити ноги в такий холод мало що неприємно, а й небезпечно. Щонайменше це затримало б його, бо довелося б розкласти багаття і під його захистом роззутися та висушити шкарпетки й мокасини. Чоловік скинув пильним оком на річище та береги і зважив, що струмок біжить з правого боку. Він поміркував трохи, потираючи носа та щоки, тоді пішов ліворуч, обережно ступаючи й випробовуючи ногами кожен крок. Коли небезпечне місце залишилося позаду, чоловік узяв свіжого тютюну в рот і піддав ходи, долаючи чотири милі на годину.

За дальші дві години дороги він ще не раз натрапляв на такі пастки. Звичайно сніг, що приховував таловини, западав, брався кригою і тим самим попереджав про небезпеку. А проте раз чоловік мало що не провалився, а вдруге, підозрюючи небезпеку, послав наперед собаку. Але собака не хотів іти. Він почав задкувати, аж поки чоловік добряче стусонув його. Тоді він хутко побіг білою незайманою поверхнею. Раптом передні лапи провалилися, а пес шарпонувся вбік і вискочив на тверде. Мокрі лапи відразу ж узялися кригою. Собака кинувся злизувати кригу з лап, тоді сів на сніг і почав вигризати її з-поміж пазурів. Так наказував йому інстинкт. Якби він залишив кригу, то намуляв би собі лапи. Собака, звичайно, не знав цього. Просто він корився таємничому велінню, що йшло десь із глибини його істоти. Але чоловік знав, бо склав про те думку з власного досвіду, тому він скинув рукавицю з правої руки й поміг собаці повидирати крижинки. Не минуло й хвилини, як він її скинув, а вже пальці закоцюбли, і це його здивувало. Напевне, було таки дуже холодно. Він мерщій натяг рукавицю й почав завзято бити рукою об груди.

О дванадцятій годині надворі була найясніша пора. Але зимове сонце помандрувало дуже далеко на південь і не з’являлося над обрієм. Від Гендерсонового потічка, яким полудневої ясної пори йшов чоловік, не кидаючи тіні, сонце заступала опуклість земної кулі. О пів на першу, хвилина в хвилину, чоловік дістався до розтоки. Він зрадів, що йшов так прудко. Якщо він і далі не стишить ходи, то о шостій напевно буде вже вкупі з хлопцями.

Чоловік розстебнув куртку та сорочку й витяг сніданок. На це він згаяв не більше, як чверть хвилини, а все ж пальці його встигли задубіти. Не одягаючи рукавиці, він кілька разів ударив рукою об стегно. Тоді сів на вкриту снігом колоду і хотів був їсти. Але його вразило, що гострий біль у пальцях після удару так швидко вщух. Навіть укусивши пампушки, він ще трохи помолотив рукою по коліні, тоді натяг рукавицю, а натомість скинув другу. Тепер він спробував їсти, та йому заважала крижана обротька. Чоловік забув, що треба розпалити багаття і розтопити кригу. Він посміхнувся з своєї неуважності і знову відчув, що голі його пальці дубіють. Помітив також, що, коли він сідав їсти, то відчував у пальцях на ногах гострий біль, а тепер боліти зовсім перестало. Чоловік не знав, що й думати: чи пальці йому нагрілися, чи закоцюбли. Спробувавши поворухнути ними в мокасинах, він зміркував, що швидше закоцюбли.

Він мерщій натяг рукавицю і встав, трохи навіть зляканий.