Марк Твен - Принц і злидар, Марк Твен

озирався навколо, і в очах його світилася розгубленість та безпорадність. З обох боків його піддержували двоє знатних лордів, а ззаду йшли королівські лікарі та кілька слуг.

Раптом Том опинився в розкішному покої і почув, як за ним зачинили двері. Люди, що привели його сюди, стали навколо нього. Перед ним лежав здоровенний і дуже гладкий чоловік з широким одутлим обличчям і суворим поглядом. Велика голова його вже зовсім посивіла, та й баки, що облямовували його обличчя, теж були сиві. Вбрання на ньому було багате, але старе і де-не-де трохи потерте. Одна з його опухлих ніг була забинтована й лежала на подушці. У покої панувало мовчання. Всі, крім цього чоловіка, почтиво схилили голови. Ця похмура хвора людина і був грізний Генріх VIII. Він почав говорити, і очі в нього стали ласкавими:

- Що це ти вигадав, мілорд Едуард, мій принце? Що це ти здумав так жорстоко жартувати з свого батька, доброго короля, який любить тебе й жаліє?

Нещасний Том, напружуючи запаморочений, розум прислухався до слів старого, але, почувши «доброго короля», враз пополотнів і, як підстрелений, упав на коліна. Простягаючи з благанням руки, він скрикнув:

- Ти - король? Ну, я пропав!

Король був вражений. Погляд його безцільно блукав по обличчях придворних і з подивом спинився на хлопчику, що лежав у нього в ногах. Він сумно промовив:

- Я думав, що чутки перебільшені. Але боюся, що помилився.

Він тяжко зітхнув і лагідно додав:

- Підійди до свого батька, сину мій. Ти щось занедужав.

Томові допомогли підвестися, і він покірно, тремтячи від страху, наблизився до монарха Англії. Король узяв у долоні перелякане дитяче личко і якусь хвилину з любов՚ю вдивлявся в нього, немов шукаючи там проблиску розуму, потім пригорнув до грудей кучеряву голівку й ніжно погладив її.

- Невже ти не пізнаєш свого батька, сину мій? Не розбивай мого старого серця, скажи, що знаєш мене. Ти знаєш, хто я, правда ж?

- Так, ти наш могутній король.

- Так, так. Ну, от і добре. Та заспокойся ж, не тремти. Тут ніхто тебе не скривдить: усі ми любимо тебе. Ну от, тобі вже краще. Лихий твій сон минув, правда ж? І ти вже знаєш, хто ти. Тепер ти більше вже не називатимеш себе чужим ім՚ям?

- Благаю тебе, найясніший повелителю, повір мені! - скрикнув Том.- Я кажу щиру правду. Я наймізерніший з твоїх підданців, я народився злидарем, і тільки злощасний випадок привів мене сюди. Я ні в чім не винен. Я ще такий молодий, я не хочу вмирати. Одне твоє слово, і я буду врятований. Скажи ж це слово.

- Умирати? Не говори так, мій любий принце. Хай заспокоїться твоя засмучена душа. Ти не вмреш!

Том упав на коліна з радісним криком:

- Дякую тобі, милостивий королю! Хай дні твої будуть довгі й ясні на благо країни!

Потім він схопився на ноги, і, повернувшись до лордів, що привели його до короля, захоплено вигукнув:

- Ви чули? Я не вмру. Сам король сказав це!

Усі шанобливо схилилися перед ним, але ніхто не ворухнувся, ніхто не вимовив й слова.

Том зніяковів і, помовчавши з хвилину, несміливо спитав короля:

- Мені вже можна йти?

- Йти? Звичайно, можна. Але чому б тобі не побути ще трохи зі мною? Куди ти хочеш іти?

Том опустив очі й смиренно відповів.

- Мабуть, я не так зрозумів тебе. Я думав, що я вільний, і хотів знов повернутися в убогу хатину, де народився. Я там виріс у злиднях, але то моя рідна домівка, там моя мати й сестри, а до цієї пишноти й розкошів я не звик. Благаю, відпусти мене!

Король мовчав у глибокій задумі. На обличчя йому хмарою лягла гірка скорбота. Раптом він заговорив, і в голосі його забриніла тінь надії:

- Може, розум його помутився тільки на одній цій думці, а взагалі здоровий і ясний. Дай-то боже! Ми зараз це перевіримо.

Він щось спитав у Тома по-латині, і хлопець так-сяк відповів йому тією ж мовою. Король просвітлів. Лорди й лікарі теж виявили задоволення. Король сказав:

- Звичайно, з його знаннями й здібностями він мусив би дати далеко кращу відповідь, але й така показує, що розум його лише потьмарений, але не вражений. Що ви скажете, сер?

Лікар, до якого звернувся король, низько вклонився й відказав:

- Я тієї ж думки, що й ваша величність.

Король дуже зрадів, що його здогад підтвердила така компетентна особа, і сказав уже трохи веселіше:

- Ну, слухайте! Ми зробимо ще одну спробу.

Він задав Томові питання по-французькому. Том з хвилину мовчав, зніяковілий під пильним поглядом усіх присутніх, потім промовив соромливо:

- Даруйте, ваша величність, я не знаю цієї мови.

Король безсило впав на подушки. Придворні кинулись йому на допомогу, але він відсторонив їх і сказав:

- Нічого, мені просто стало трохи млосно. Підніміть мене. Отак, досить. Йди сюди, сину мій. Поклади на груди батькові свою бідну зажурену голівку й заспокойся. Ти скоро видужаєш. Ця лиха омана швидко минеться. Не бійся, ти знов будеш здоровий.

Потім він повернувся до присутніх. Лагідність зникла з його очей, і в них блиснули вогники.

- Слухайте ви всі! Мій син збожеволів, але це минеться. Це трапилось тому, що він перевтомив себе наукою і занадто мало гуляв. Геть книжки та вчителів! Розважайте його іграми на свіжому повітрі та здоровими забавами, щоб він якнайшвидше видужав.- Король випростався і палко говорив далі: - Так, він божевільний, але він мій син, наступник англійського престолу. Чи сповна розуму, чи ні, він буде королем. Слухайте і об՚явіть усім: кожен, хто хоч слово вимовить про недугу мого сина, піде на шибеницю як ворог ладу і спокою в державі!.. Дайте води… пече вогнем… горе підточує останні мої сили… заберіть кубок… піддержте мене. Так, добре. Він божевільний? Ну, що ж! Хай божеволіє він тисячу разів, а все ж він Уельський, і я, король, стверджую його права. Завтра ж привселюдно за стародавнім звичаєм ми піднесемо його до королівської гідності. Негайно віддайте наказ, лорд Гертфорд.

Один з вельмож став на коліна перед