Жюль Верн - Діти капітана Гранта, Жюль Верн

За кілька хвилин до кімнати увійшли молода дівчина й хлопчик. Вони так скидались одне на одного, що не було анінайменшого сумніву — це брат і сестра. Дівчині було років шістнадцять. Все приваблювало в ній — вродливе, трохи втомлене личко, очі, які, мабуть, пролили чимало сліз, весь її лагідний і разом з тим мужній вигляд, навіть убоге, але охайне вбрання. Вона тримала брата за руку. В цього дванадцятирічного хлопчика був рішучий вираз обличчя, здавалось, він мав себе за єдиного захисника сестри. Справді ж бо, кожному, хто дозволив би собі щодо дівчини якусь непоштивість, довелось би мати діло з ним!

Дівчина, опинившись перед Геленою, трохи зніяковіла, але та одразу ж звернулась до неї.

— Ви хотіли поговорити зі мною? — спитала Гелена, ласкаво дивлячись на дівчину.

— Ні, — рішуче відповів хлопчик, — не з вами, а з лордом Гленарваном.

— Пробачте йому, пані, — мовила дівчина, глянувши докірливо на брата.

— Лорда Гленарвана зараз немає у замку. Але я — його дружина, і якщо можу заступити…

— Ви — леді Гленарван?

— Так, міс.

— Дружина лорда Гленарвана з Малькольм-Касла, котрий надрукував у газеті “Таймс” оголошення про загибель “Британії”?

— Так, так! — квапливо відповіла Гелена. — А ви?..

— Я міс Грант, дочка капітана Гранта, а це мій брат.

— Міс Грант! Міс Грант! — вигукнула Гелена, пригортаючи до себе дівчину й цілуючи хлопчика в пухкенькі щічки.

— Пані, — збентежено заговорила дівчина, — що ви знаєте про загибель “Британії”?

Чи живий ще батько? Чи ми побачимо його коли-небудь? Скажіть мені, благаю вас!..

— Люба дитино, — мовила Гелена, — хай бог мене боронить від необережної відповіді, я не хочу подати вам облудну надію.

— Кажіть, кажіть усе! Я загартована в горі, й мені стане сили почути найгірше.

— Люба дівчинко, хоч надія дуже мала, але, може, дасть бог, одного дня ви знову побачите вашого батька.

— Боже мій! Боже мій! — скрикнула міс Грант, і сльози ринули їй з очей. Хлопчик вкривав поцілунками Геленині руки.

Коли минув цей перший вибух скорботної радості, дівчина закидала Гелену питаннями. Гелена розповіла, як було знайдено документа, сказала, що “Британія” затонула біля берегів Патагонії, що врятувались лише капітан і два матроси, котрі дістались, очевидно, до суходолу, і що вони звернулись по допомогу до всього світу, написавши листа трьома мовами та кинувши його в бурхливі океанські хвилі.

Роберт із самого початку розповіді уп’явся очима в Геленине обличчя, немов його власне життя залежало від слів, які вимовляли її вуста. Палка дитяча уява малювала жахливі картини, все те, що мав витерпіти його батько. Хлопець був разом з ним на палубі “Британії”, боровся проти грізних хвиль, видирався на скелястий берег, плазував, задиханий, по піску за межу прибою. Багато разів він переривав Гелену, вигукуючи: “О татку! Мій бідолашний татку!” — і тулився до сестри.

Міс Грант слухала, стиснувши руки й не зронивши жодного слова. Та щойно Гелена закінчила розповідь, дівчина вигукнула:

— Документ! Покажіть мені документ!

— В мене його немає, люба дитино.

— У вас його немає!

— Ні. В інтересах вашого батька лорд Гленарван повіз його до Лондона. Але я переказала зміст документа слово в слово, а також і те, як ми відновили весь текст. Поміж уривків розмитих водою фраз залишилось усе ж кілька цифр; та, на жаль, довгота…

— Обійдеться без неї! — вигукнув хлопець.

— Безперечно, містере Роберте, — посміхнулась Гелена на його запал. — Отже, міс Грант, найдрібніші деталі цього документа відомі вам тепер так само, як і мені.

— Так, пані, — відповіла дівчина, — але я хотіла б побачити батькове письмо.

— Що ж, завтра, певне, лорд Гленарван повернеться додому. Маючи такий переконливий документ, він вирішив удатися до адміралтейства й домогтись, щоб на розшуки капітана Гранта негайно надіслали судно.

— Невже це можливо! — вигукнула дівчина. — Ви зробили це заради нас?

— Атож, моя люба, і я чекаю лорда Гленарвана з хвилини на хвилину.

— Пані, — в голосі дівчини бриніли глибоке зворушення й вдячність, — хай небо благословить вас і лорда Гленарвана.

— Люба дитино, ми не заслуговуємо на будь-яку подяку — кожний на нашому місці вчинив би так само. Аби лише справдилися наші сподівання! А до повернення лорда Гленарвана ви залишитесь в Малькольм-Каслі.

— Пані, я не хотіла б зловживати вашою добрістю — адже ми сторонні люди.

— Сторонні! Дорога моя дівчинко, ані ви, ані ваш брат не сторонні в нашому домі.

Хай лорд Гленарван, прибувши додому, розповість дітям капітана Гранта, що робиться задля порятунку їхнього батька…

Неможливо було відмовитися од такого щирого запрошення. Міс Грант і її брат залишились в Малькольм-Каслі. Вони чекали на повернення лорда Гленарвана.

Гелена не сказала дітям капітана Гранта про Гленар-анові побоювання, спричинені ставленням адміралтейства до його прохання. Промовчала вона й про те, що капітан міг потрапити в полон до південноамериканських індіанців. Навіщо було засмучувати безталанних дітей, затьмарювати надію, що тільки-но спалахнула в їхніх серцях? Це анічогісінько не змінило б. Отож Гелена відповіла на всі питання міс Грант, а тоді розпитала дівчину про її становище в суспільстві та про її життя, де вона була, видимо, єдиною підпорою своєму братові.

Проста зворушлива розповідь молодої дівчини ще дужче прихилила до неї Гелену.