Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

й стерпів усі його прокльони і лайки, бо я завжди любив сміливість і сміливців. А чи знаєш ти, Катіліно, до якого наслідку привели вчинок і слова того юнака?

— До якого? — спитав Катіліна, зацікавлено й допитливо зазираючи щасливому диктаторові в очі, що в цю мить ніби затуманилися.

— Віднині, — промовив Сулла, — той, кому пощастить захопити владу в республіці, вже не захоче від не! відмовитись.

Катіліна схилив голову в хвилинній задумі, а потім, ніби перемігши себе, жваво заперечив:

— Та чи знайдеться ще хто-небудь, здатний і охочий до захоплення влади?

— Ну, гаразд, — іронічно посміхаючись, відказав Сулла, — досить… Ось юрби рабів, — показав він на переповнений людьми амфітеатр. — Знайдуться і володарі!

Ця розмова відбувалася під безустанні^ оплески натовпу, захопленого кривавим боєм між лаквеаторами і секуторами, що дуже швидко закінчився загибеллю семи лаквеаторів і п'яти секуторів. Шестеро гладіаторів, які лишилися живими, повернулися до темниць поранені, понівечені, а натовп шалено аплодував, жартував, вигукував гострі дотепи, обговорював бій.

Поки лорарії виволікали з арени трупи гладіаторів і засипали піском криваві сліди бою, Валерія, яка сиділа недалеко від Сулли і час од часу поглядала на нього, підвелася, підійшла ззаду і висмикнула нитку з хламиди диктатора. Здивований Сулла обернувся і зиркнув на неї палаючими звіриними очима. А вона злегка доторкнулась до нього і з солодкою усмішкою промовила:

— Не зрозумій мене погано, диктаторе. Я взяла цю нитку, щоб мати і свою частку в твоїй щасливій долі!

Шанобливо вклонившись і приклавши, за звичаєм, руку до уст, вона пішла на своє місце. Приємно вражений цими улесливими словами, диктатор відповів чемним поклоном і провів її довгим поглядом, якому постарався надати люб'язного виразу.

— Хто вона? — спитав Сулла, обернувшись до сусідів.

— Валерія, дочка Мессали, — відповів Гней Корнелій Долабелла.

— А! Сестра Квінта Гортензія?

— Так, так, — ствердив Долабелла.

І Сулла знову повернувся до Валерії, яка дивилася на нього закоханими очима.

В цей час Гортензій підвівся з свого місця і перейшов до Марка Красса, найбагатшого патриція, відомого своєю скупістю і честолюбством. Ці дві настільки протилежні одна одній пристрасті чудово уживалися в цій видатній людині.

Марк Красс сидів поблизу дівчини незвичайної вроди.

Евтібіда, — в якій за покроєм одягу можна було впізнати гречанку, — була висока, ставна дівчина, така струнка, що її стан, здавалося, можна легко обійняти самими пальцями рук. Чарівним було її біле, як алебастр, обличчя з легеньким рум'янцем на щоках, правильний лоб, обрамлений тонкими рудими кучерями, а великі, кольору моря, мигдалевидні очі захоплювали і заворожували своїм пристрасним блиском. Красиво окреслений, трохи кирпатий носик довершував враження тієї задерикуватої сміливості, якою пашіло все її обличчя.

Коли Гортензій підійшов до Марка Красса, той був цілком захоплений спогляданням цього чарівного створіння. Вона, видимо нудьгуючи, позіхала і правою рукою недбало гралася сапфіровою зіркою, що сяяла на грудях.

Крассові було в ту пору тридцять два роки; він був вище середнього зросту, кремезний і огрядний. На міцній бичачій шиї сиділа велика, пропорційна до тіла голова, але обличчя бронзово-жовте і надто худорляве. Різко окреслені риси, орлиний ніс і випнуте підборіддя було цілковито римського типу, його жовтаво-сірі очі то загорялися блиском, то раптом згасали, ставали бляклими і нерухомими.

Красс був знатного походження, володів блискучим і гучним красномовством політичного оратора, мав незліченні багатства і при цьому відзначався також привітністю й чемністю. Все це принесло йому не тільки славу, а й великий авторитет; він багато разів мужньо воював на боці Сулли у громадянських усобицях і займав різні урядові посади.

— Привіт тобі, Марку Красс, — вивів його із задуми Гортензій. — Я бачу, ти захопився спогляданням зірок?

— Присягаюсь Геркулесом, ти вгадав, — відповів Красс, — Вона…

— Хто це — «вона»?

— Красуня гречанка… он сидить… на дві сходинки вище…

— А-а! Бачу… То Евтібіда.

— Евтібіда? Що це значить?

— Це її ім'я… Вона справді гречанка, — пояснив Гортензій, сідаючи поряд з Крассом.

— А схожа на богиню!.. Справжня Венера, та й годі!.. Я не можу — присягаюсь Геркулесом! — уявити собі краще втілення небесної вроди Юпітерової доньки. Де вона живе?

— На Священній вулиці… поблизу храму Януса Верхнього.

Поки вони говорили про якусь судову справу, Сулла, що недавно поховав свою четверту дружину — Цецілію Метеллу, вже уявляв собі ідилію запізнілого кохання з Валерією. Сурма оповістила початок битви між тридцятьма фракійцями і тридцятьма самнітами. Вони вже стояли один навпроти одного, вишикувані в два ряди.

Стихли розмови, гомін, сміх, — усі погляди звернулися до бійців.

Перша сутичка була жахлива: металічні удари щитів і мечів різко залунали в глибокій тиші, що запанувала в цирку. Скоро навколо бійців по арені полетіли пера, скалки від шоломів, уламки розтрощених щитів; розпалені, засапані гладіатори люто кидалися один на одного, посилаючи і відбиваючи важкі блискавичні удари.

Не минуло ще й п'яти хвилин бою, а кров уже текла по арені, де троє гладіаторів конали в найстрашнішій агонії під ногами оскаженілих бійців. Важко не лише описати, але й уявити нервове напруження, з яким глядачі стежили за кривавими перипетіями цього бою. Щоб зрозуміти хоч трохи причину їхньої зацікавленості, треба знати, що не менш вісімдесяти тисяч глядачів билися об заклад хто за пурпурових фракійців, а хто за блакитних самнітів від десяти сестерцій до п'ятдесяти, а то і ста талантів, залежно від свого достатку.

В міру того як ряди гладіаторів рідшали, все частіше гриміли оплески, натовп усе голоснішими вигуками заохочував бійців.

За годину битва вже підходила до кінця. П'ятдесят розкиданих по арені мертвих і вмираючих гладіаторів спливали кров'ю; дико кричали в передсмертних судорогах ті, що конали.,

Глядачі, що побилися об заклад за самнітів, здавалось, могли вже не сумніватися в їхній перемозі, бо семеро самнітів оточили й напосідали на трьох останніх фракійців, які стали трикутником і плече в плече відчайдушно одбивалися бід численніших переможців.

Серед цих іще живих трьох фракійців був Спартак, його атлетична постать, дивовижна сила м'язів, бездоганна гармонія всіх форм тіла і нездоланна хоробрість були саме тими якостями, що мали зробити його видатною людиною. Адже в ту епоху головними засобами життєвого успіху вважалися насамперед сила рук і завзяття.

Спартаку було у той час близько тридцяти років. Він відзначався незвичайною силою розуму, благородством і величчю душі, що згодом так блискуче довів.

Він був русявий. Довге волосся і густа борода обрамляли його прекрасне, мужнє обличчя. Великі блакитні очі, сповнені почуття, надавали всьому обличчю, коли він бував спокійний, виразу м'якої доброти. Та зовсім не таким був він тепер на арені цирку, коли очі його палали страшним гнівом.

Спартак народився у