Олександр Ашотович Насібов - Безумці, Олександр Ашотович Насібов

Кан підвів голову й глянув на Абста.

— Ану лишень, поговоримо про Бретмюллера. Давно він у тебе?

Абст відімкнув шафу, дістав пачку карток, узяв потрібну.

— Фрегатен-капітена Ханно Бретмюллера привезли в лабораторію сорок вісім днів тому, — сказав він, проглянувши запис.

— Що з ним сталося?

Абст замкнув картки в сейф, підсів до гостя, задумливо потер скроні.

— Сьогодні ви неодмінно поїдете? — спитав він. — Може, заночуєте в мене?

— Але… навіщо?

— Навіть не знаю, як пояснити. — Абст почекав, зазирнув Канові в очі. — Хотілося б відкрити вам одну цікаву справу.

— Кажи!

— На це треба багато часу. Лишайтеся, шеф, не шкодуватимете. До того ж, ви добре виспитесь — повітря тут чудове, не таке, як у Берліні.

Кан замислився. Розвідник з багатообіцяючим майбутнім, медик, що вже зарекомендував себе сміливими експериментами над в'язнями, — все це дивно «синтезувалося в Абсті. Його життя минало на очах Кана, і все-таки Канові не раз спадало на думку, що він по-справжньому не знає Абста.

— Це стосується Бретмюллера? — запитав Кан.

— Так.

— Гаразд, я зостануся. Але ти доводив: він безнадійний?

— На жаль, Бретмюллера вже нічим не повернути до нормального життя. Проте мені пощастило… А втім, буде краще, якщо ми підемо до нього. Ви все побачите самі.

Фрідріх Кан знизав плечима. Він абсолютно не розумів, навіщо все це, але, добре знаючи Абста, не сумнівався, що той не турбував би шефа дрібницями.

Кан важко підвівся з крісла.

— О, не так хутко. — Абст знову відімкнув сейф, дістав велику жовту папку. — Перш ніж піти до Бретмюллера, нам варто ознайомитися з оцим. — І він поклав папку на стіл.

Кан розгорнув її й побачив акуратно підшиті аркуші, вкриті машинописним текстом. У кишеньку на внутрішньому боці обкладинки було вкладено Бретмюллерову фотокартку: вродливий, елегантний моряк стоїть перед камерою, заклавши руки за спину.

— Тут таємниця загибелі «Випери», — сказав Абст.

— Бретмюллерового човна?

— Так. У папці зізнання свідка катастрофи.

— Ти знаєш людину, що врятувалася з «Випери»?!

— Врятувався тільки Бретмюллер.

— Чиє ж це свідчення?

— Бретмюллерове.

— Здається, божевільний є і в цій кімнаті! — Кан відштовхнув ногою щипці для каміна. — Пора нарешті перейти до діла. Кажи ж, я слухаю!

— Все дуже серйозно, — спокійно почав Абст. — Вилікувати Бретмюллера не можна. Проте деколи я повертаю йому розум. Він опам'ятовується на дуже короткий час. Потім строк кінчається — він навісніє так, як ви спостерігали недавно. Ще через годину хворий стає безмовною і непритомною істотою — лежить крижем, не спроможний мізинцем ворухнути.

— І в цій папці розмова з ним?

— Розмови, — поправив Абст.

— Але як ти цього добився?

— Лаври належать не мені, — Абст повів плечем. — Ви чули про Вільгельма Лоренца?

— Військовий?

— Лікар-психіатр.

— Ні, не пригадую.

— Може, вам що-небудь скаже ім'я Манфред Закель? Спробуйте пригадати, шеф.

— Теж лікар?

— Так, лікар. Обидва — німці. Перший живе в Америці, другий має власну клініку в Берліні. Починали вони. А я тільки розвинув їхні ідеї і дещо домислив… Вибачте, шеф, може, ви спочинете і ми пізніше продовжимо розмову?

— Ні, кажи зараз.

— Гаразд. Так ось Лоренц і Закель застосовували ціанистий натрій, інсулін і деякі інші препарати. Впливаючи ними на уражені хворобою клітини головного мозку пацієнтів, обидва лікарі досягали успіху навіть у дуже важких випадках. Але й вони безпорадні проти певних форм божевілля. Особливо, якщо вражено ділянки мозку поблизу таламусу.

— Таламус?

— Загадковий горбик у центральній частині людського мозку. Про нього відомо далеко на все. В усякому разі мені… Одна з численних таємниць мозку, не розкритих досі.

— Далі, Артуре, я уважно слухаю.

— Так ось, у цих випадках звичайні препарати не давали ефекту. Більше того, вони призводили до того, що мозкові клітини починали руйнуватися. Процес переважно необоротний. Саме така хвороба, а точніше, така форма хвороби у Ханно Бретмюллера. На жаль, він занадто пізно попав до мене в лабораторію. Повірте, я зробив усе, що в людських силах, аби хоч скільки-небудь…

Кан нетерпляче ворухнув плечем.

— Він загине?

— Так.

— А як же це? — Кан показав на жовту папку. — Ти ж дечого добився?

— До Бретмюллера кілька разів, але ненадовго, поверталася свідомість. Це єдине, чого я досяг. Спершу він опам'ятався на п'ятдесят хвилин, потім хвилин на сорок, на півгодини; при повторних ін'єкціях препарат діє дедалі слабше. Доводиться збільшувати дозу. А це не можна робити без кінця-краю — в сполуці препарату міцна отрута.

— Коротше кажучи?..

— Коротше, тепер я можу ввести її хворому востаннє.

— В моїй присутності?

— Так.

— Сьогодні?

Абст кивнув.

— А потім?

— Він, мабуть, загине.

—І теж сьогодні?

— Очевидно, так.

— Навіщо ж його турбувати? Чи не краще, щоб усе сталося само собою? Хай йому чорт, Артуре, він заслужив право вмерти своєю смертю!

— Передусім прочитайте це, — Абст показав очима на жовту пайку. — Прочитайте і тоді скажете.