Ростислав Феодосійович Самбук - Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук

Жмудь відповів ухильно:

— Зараз пошлю хлопця верхи…

– І все ж, коли?

— Ну, години через півтори.

— А швидше?

«Що я, дурний, коня заганяти?» — хотів заперечити Жмудь, але пообіцяв:

— Можливо, й швидше…

Чоловік у плащі й гауптман погелготіли між собою.

Тепер Северин Романович збагнув, у чому справа, й не чекаючи, що скаже офіцер, загукав голосно, перехилившись через бильця веранди:

— Андрію, йди-но сюди! Прокинься, кажу тобі, Андрію! Ось я тебе, сучого сина, батогом зараз!

— Чого лаєтесь? — почулося з клуні. — Наробишся, а тобі й поспати не дадуть!

— Я тобі посплю! Сідлай Сірка, батяре клятий, та швидше! — озирнувся на гауптмана — чи задоволений? — і вказав на двері, мовивши: — Прошу, панове, до покоїв, я нараз підніму господиню, либонь, зголодніли з дороги…

Він провів гостей до вітальні, засвітив гасову лампу, підсунув зручні шкіряні фотелі, а сам, розбудивши жінку, подався до Андрія — якщо не простежиш, нічого не зробить, шляк би його трафив, не молодь зараз, самі злодюги й ледацюги, чухатиметься, поки не нагримаєш.

Перевіряючи, чи правильно засідланий Сірко, Северин Романович мовив тихо, мало по пошепки:

— Поскачеш до хутора Грабового отим путівцем, що повз смердюче болото. Обережно тільки, біля болота злізеш і коня проведеш. Знаєш, де на хуторі Кондратюк мешкає?

— Чом би не знав? — пробуркотів Андрій.

— Мусить одразу знайти Кирила Романовича. Перекажи: його Марко Степанюк питає. Най їде терміново сюди.

Андрій скочив на Сірка, погладив коня по вигнутій шиї.

— А якщо запитуватимуть, що то за один, Марко Степанюк?

— Не твоє діло! — зсунув брови Северин Романович. — Скажеш, Марко Степанюк, вони самі знають. Ну, рушай!

Він сам відчинив ворота й трохи постояв, чухаючи груди під розстебнутою сорочкою.

Думав: цей гауптман Ліблінг, певно, велике цабе. Приїхав вантажною машиною, легковою їхніми лісовими путівцями не проїдеш, і охорона — півдесятка солдатів. Та й справу мають до Кирила дійсно важливу: наскільки зрозумів розмову офіцера з перекладачем, йдеться про пошук у тутешніх лісах якихось червоних розвідників…

Коршун примчав до Острожан разом з Андрієм. Розшукувати його не довелося: ночував саме на хуторі Грабовому, де розташувався штаб його загону, якщо можна було назвати загоном дві сотні бандерівців, розкиданих по навколишніх лісових хуторах.

Німці мали гарнізон лише в містечку, передовіривши всі поліцейські функції банді Коршуна.

Кирило Жмудь прибув у супроводі охорони — двоє вершників з автоматами зістрибнули з ухорканих коней слідом за ним. Кинули поводи Андрієві й попхалися на веранду слідом за начальством, куди вже вискочив, зачувши стукіт копит, Северин Романович.

— Хто? — запитав його Кирило. Старший Жмудь виразно покосував на охоронців.

Коршун зрозумів його і наказав:

— Почекайте надворі біля коней! — Коли загупали чобітьми по сходах, повторив: — Хто?

— Двоє якихось… гауптман і перекладач…

Коршун шарнув поглядом на ворота, за якими стояла вантажна машина з німецькими солдатами.

— Бігме, гауптман Ліблінг… — спохмурнів. — Ти накажи, щоб нагодували коней, та подивись…

Северин Романович зрозумів, що його усувають від розмови — сам би не пішов, до одного місця йому їхні військові таємниці, але отак-от, неввічливо… Зрештою, зітхнув, якщо він захоче, Кирило не посміє не розповісти.

Ця думка заспокоїла, креснув у долоні, наказав:

— Андрію, заводь коней до стайні. І мішок з вівсом візьми на спіжарні, отой, уже початий!

Побачивши Коршуна, гауптман Ліблінг широко посміхнувся й простягнув йому руку. Вказав на вільне місце навпроти, і Кирило Романович зрозумів, що розмова передбачається важлива.

Про це він і сам догадувався — не буде ж офіцер абверу пхатися вночі лісом до Острожан із-за дрібниць: щоправда, партизанів тут нема, але ж хтось із Коршунових хлопців, незважаючи на сувору заборону, міг обстріляти машину.

Але тепер остаточно переконався: вперше Ліблінг поводився з ним, як з рівним.

Що ж, ще й не те буде, як накрутять вам червоні хвоста!..

Коршун сам здивувався з парадоксальності цієї думки — невже і він радіє з перемог червоних? Ні і ще раз ні — хоч би цей Ліблінг почав навіть принижуватися перед ним. Зашилив губи в догідливій посмішці, запитав:

— Що трапилося, гер гауптман? Такий терміновий виклик!..

— Ну, що ви — виклик! — перебив його Ліблінг. — Просто трапилось непередбачене, і я не мав іншого виходу…

Коршун зручніше вмостився в фотелі: ось якої заспівали, шановні! Кинув сухо:

— То я слухаю вас.

Гауптман розклав на столі карту.

— Ось тут, — тицьнув олівцем, — в районі хутора Безрадичі сьогодні приблизно між дванадцятою і першою годинами ночі Горинь форсувала група російських розвідників. Вони зняли наш патруль і заглибилися в ліс, що починається за два кілометри. Певно, просуваються сюди, — намалював стрілку. — Обійти Щедре озеро їм буде важко. Між цим озером і Чорним близько двадцяти кілометрів. Біля озер — зона боліт, і лише тут залишається прохід…

— Ви хочете сказати, — потарабанив пальцями по карті Коршун, — що нам потрібно…

— Це дуже важливо! — Ліблінг кинув на карту олівець. — Вони не повинні пройти. За будь-яку ціну.

— Чим ці червоні дошкулили доблесній німецькій армії? — не зміг приховати іронії Коршун.

Ліблінг блиснув очима, та одразу приховав роздратування.

— Справа вельми серйозна, — мовив підкреслено сухо. — Гадаємо, що їм вдалося розвідати, можливо, частково, систему наших оборонних споруд. Але є підстави вважати, що розвідники не встигли зв'язатися із своїм командуванням: в одній із сутичок осколок міни розтрощив їхню рацію. Есесівські групи весь час насідали їм на п'яти, то, на жаль, ось в цьому лісі, — окреслив пальцем на карті, — розвідникам вдалося замести сліди. А потім форсувати річку…

— Скільки їх? — запитав Коршун.

— Четверо чи п'ятеро.