Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

— Ні, Х’ю, просто так їх палити не можна. Хоча б тому, що на кожній свічці випечена вогнем любові ще одна фраза: «Не убий!»

— Ти гадаєш, я здатний когось убити? — запитав ображений Вундстон.

— Бракувало, щоб ти скористався для цього ножем чи бельгійським браунінгом! Я не про те, Х’ю, і ти це пре красно знаєш: твій розум здатний створити диявольську смерть для мільйонів. А я не хочу бути співавтором тієї трагедії.

— А-а, ти он про що, — розсміявся Вундстон і приязно обняв Малькольна за плечі. — Я радий, що поряд зі мною працюватиме проповідник святого Миколая. Книжника, — наголосив Х’ю й вирішив ще замовити кави, але хтось настирно постукав у двері.

Малькольн вивернувся з-під руки Вундстона, підійшов до дверей і різко розчинив їх — на порозі стояв невисокий кремезний чоловік у шкіряному картузику й сірому пальті. Перше, що впало Малькольну в око, це те, що молодик звик до несподіванок, бо, тримаючи праву руку в кишені пальта, люб’язно усміхнувся й ввійшов до лабораторії.

— Мене звуть Пітер Гоулд, — відрекомендувався гість і безцеремонно звернувся до Вундстона: — Містер Х’ю, на вулиці дещо неспокійно, тому Дейвід Рассел просив вас за вітати в його заміську резиденцію.

— З тих пір, як містер Вундстон вклав свій розум у капітал Рассела, акції Х’ю так зросли, що за ним присилають озброєний ескорт? — процідив Малькольн і додав тоном наказу: — Містер Пітер, залиште в спокої свій пістолет! У стінах університету терористів немає.

— Із тисячі випадків, сер, один завжди непередбачений, — розтягнув уста Пітер, імітуючи усмішку. Потім холодно звернувся до Вундстона: — Містер Х’ю, через п’ять хвилин я чекаю вас біля університету, — сказав і швидко вийшов.

— Рассел мені все більше подобається, мовив до Макларена Х’ю, натякаючи, що він з цим чоловіком давно на коротку ногу.

Малькольн промовчав. Викликав офіціанта Едді, подякував за каву й попередив, що сьогодні більше замовлень не буде.

Вундстон уважно стежив, як Едді вправно навів порядок на столі, взяв тацю, вклонився й вийшов. Це йому сподобалось, і він знову обізвався до Малькольна:

— Яка вишуканість у роботі! Ви не заздрите Едді?

— Я ніколи й нікому не заздрив, — відповів Малькольн, роззираючись по лабораторії й думаючи своє. — Едді надто охайний і обов’язковий у всьому. Мене це дратує. Особливо зараз, коли я на межі відчаю… або відкриття.

— Безперечно — відкриття, — швидко погодився Х’ю й знову зиркнув на свій годинник.

— Встигнемо, — ледве стримуючи гнів, кинув Малькольн на педантичний жест Вундстона й рушив до дверей.

— Не в тому причина, мій друже, — вкрадливо підказав Х’ю. — Безгрішшя, Малькольне, нас обох ріже без ножа. Ви подали мені кошторис на сто сорок тисяч. Я на віть боюся натякати про цю суму на вченій раді, - скаржився, прошкуючи з Малькольном довгим коридором головного корпусу.

— Звісно! — вибухнув Малькольн. — Якби ми створили нейтринну гармату, то нас би озолотили. Он, — показав коротким змахом руки на білий «кадилак» за товстими шибами парадних дверей, — перша перлинка на стежці вашої зради, Х’ю.

— Ви знову помиляєтесь, Малькольне, — терпляче за перечив Вундстон. — Рассел великий дивак, і не варто звертати уваги на його королівські вереди. Як на мене, то я вважаю, що на диваках тримається світ.

— Не знаю, — муркнув Малькольн і відвів погляд від запопадливого Вундстона. — Я б не дозволяв дивакам гратися з вогнем. Особливо з таким, який викрешуємо ми з вами.

Х’ю не встиг відповісти, бо в цей час з-за однієї з колон вискочив Пітер Гоулд і наздогнав Малькольна з Вундстоном. Він розчинив дверцята машини й запросив учених. Потім сам вмостився за кермом, кинув через плече:

— Стільки розвелося садистів, що на хвилину боюся залишити машину без нагляду. Мені здається, кожен тре тій в Штатах носить в кишені пластикову бомбу.

— Ви перебільшуєте, сер, — заперечив Вундстон, влаштовуючись на м’якому шкіряному сидінні. — Та й взагалі, бомби — це дрібниця порівняно з постійним жахом, що у тебе зі спальні вкрадуть дитину. У вас є діти, містер Гоулд?

— Одруження зараз надто обтяжливе, сер, — відповів Пітер, скеровуючи «кадилак» у потік машин. — До того ж треба постійно думати про те, хто виховуватиме твоїх сиріт.

— Якщо кожен вважатиме себе приреченим, то через півстоліття джунглі проковтнуть Нью-Йорк, — зауважив, як дитині, Вундстон.

— O, це було б найсправедливіше вирішення проблеми, сер! — надміру голосно вигукнув Пітер. — Людей пора відстрілювати, як австралійських кенгуру, бо з усього живого людина — найжахливіша потвора. Вона визначає, що на цім світі корисне, що треба знищити, що тримати на харч, що для розваг, чим нагріти своє анемічне тіло, на чому їздити, чим убивати собі подібних; розум, яким природа наділила людину, служить уже не природі, а тій-таки людині, котра спроможна тільки на одне: своїми покидьками отруювати світ. Настане час, сер, і людину задушить нею ж розкурений чад.

— Невесело з вами, — зітхнув Вундстон. Його дратувало те, що Пітер має рацію, хоча висловлює свої спостереження з позицій примітивної натурфілософії. «Та й що він бачив прекрасного, створеного генієм людським, щоб можна було сперечатися й закликати Пітера до тверезого глузду?» — розважливо подумав Х’ю, розуміючи, що основна трагедія Америки в неуцтві таких, як Гоулд, котрі роблять висновки тільки з того, чим дихають, що їдять, що оточує їх в примітивному існуванні. — Невесело, — повторив Х’ю. — І навряд чи зуміє хто переконати вас у протилежному: вас уже спотворив страх.

Пітер Гоулд налаштував кольоровий телевізор на про граму найновіших фільмів. На екрані якась красуня усміхалася супермену Гаррі, котрий сидів у вертольоті з кулеметом на колінах.

— Ось кому весело, — сказав Пітер. — Гаррі легко живеться, бо він навчає вбивати. Чи є зараз почесніша місія, містере Вундстон? — кепкував Пітер, перезираючись з Х’ю у сферичному дзеркалі. — Гляньте, як майстерно стріляє Гаррі. Зараз міс проситиме, щоб їй