Софi Кiнселла - Шопоголік

вчасно? Що, коли хтось запропонує за нього більше? Сама думка про це мене жахає. Адже за шалик «Денні та Джордж» варто торгуватися, правда?

А потім, саме в ту мить, як фото з Таїланду зникають і з’являються нудні графіки, я відчуваю радісне піднесення. Ну звісно ж! Я заплачу за шалик готівкою. Хіба можна заперечити проти готівки? Я можу зняти сотню з картки, тож залишається десь дістати ще двадцятку – і шалик мій!

Я вириваю аркуш із блокнота, пишу на ньому «Позичиш двадцятку?» – і простягаю його Еллі, яка й досі крадькома дослухається до свого мобільника. Цікаво, що вона там так вислуховує. Не може ж це й досі бути той її гороскоп? Вона опускає погляд, хитає головою і пише: «Ні. Придуркуватий банкомат забрав мою картку. Живу поки що лише талонами на обід».

Трясця. Я замислююся, тоді пишу: «А з кредитки? Я віддам, чесно. І що ти слухаєш?»

Я підсовую аркуш до неї, і раптом спалахує світло. Презентація скінчилася, а я не почула з неї жодного слова. Люди навколо соваються на місцях, і дівчина-піарниця починає роздавати глянсові брошурки. Еллі кидає слухавку і всміхається до мене.

– Любовні передбачення, – пояснює вона, набираючи новий номер. – Завжди справджуються.

– Скоріше вже лайнові передбачення, – осудливо хитаю я головою. – Повірити не можу, що тебе так приколює вся ця маячня. І ти ще вважаєш себе фінансовим журналістом?

– Ні, – каже Еллі. – А ти себе? – І ми вдвох гигикаємо, доки на нас розлючено не блискає очима якась стара мегера з представників поважних загальнодержавних видань.

Лунає пронизливий голос:

– Леді та джентльмени. – І я підводжу погляд. Це Алісія стоїть перед усією аудиторією. Мушу визнати, що в неї просто прекрасні ноги. – Як бачите, план вкладень «Екзотичні можливості від “Форленд”» пропонує кардинально новий погляд на інвестування. – Вона озирає приміщення, зустрічається поглядом зі мною і холодно посміхається.

– Екзотичні можливості, – шепочу я насмішкувато до Еллі, показуючи брошуру. – Радше екзотичні ціни. Ти бачила, який у них розмір вкладень?

(Я завжди передусім дивлюся на вкладення. Так само як у крамницях одразу ж знаходжу бірку з ціною.)

Еллі, погоджуючись, закочує очі. Вона й досі дослухається до свого телефону.

– «Форленд Інвестментс» підвищує цінність, – провадить далі Алісія своїм чванькуватим голосом. – «Форленд Інвестментс» пропонує більше.

– Вони більше отримують, а ви більше втрачаєте, – не замислюючись, промовляю я вголос, і по всьому залі лунає сміх.

Господи, який сором. І тепер іще й Люк Брендон витріщився на мене. Я швидко опускаю погляд і вдаю, що роблю нотатки.

Хоча, чесно кажучи, я уявлення не маю, навіщо взагалі прикидатися, що я щось занотовую. Можна подумати, ми хоч колись пишемо в журналі щось, крім дифірамбів, отриманих у прес-релізах. Компанія «Форленд Інвестментс» щомісяця замовляє нам приголомшливу рекламу на цілий розворот, а минулого року вони повезли Філіпа в незабутню подорож до Таїланду для проведення якихось там досліджень (ха-ха-ха), тож нам не дозволено писати нічого, крім того, які вони розчудесні.

Коли Алісія продовжує свою промову, я нахиляюся до Еллі.

– Послухай, – шепочу я. – А не можна мені взяти твою кредитку?

– Звідти все вичерпано, – вибачливо шепоче Еллі. – Я досягла ліміту. Чого б мені ще жити з тих талонів?

– Але мені потрібні гроші! – шепочу я. – Я просто у відчаї! Мені потрібна ця двадцятка!

Я говорю голосніше, ніж хотілося б, і Алісія затинається.

– Либонь, вам варто було інвестувати у «Форленд Інвестментс», Ребекко, – каже Алісія, і приміщенням знов лунають смішки. Кілька глядачів обертаються до мене, і я прямо дивлюся на них. Господи, вони ж мої товариші-журналісти. Вони мають бути на моєму боці. Солідарність Спілки журналістів і все таке.

Узагалі-то я так і не зібралася приєднатися до тієї Спілки. Але все ж таки.

– Для чого вам та двадцятка? – запитує Люк Брендон зі сцени.

– Я… для моєї тітки, – нахабно говорю я. – Вона в лікарні, і я хотіла купити для неї подарунок.

У залі западає тиша. А потім я просто не вірю своїм очам – Люк Брендон засовує руку в кишеню, дістає звідти папірець – 20 фунтів – і простягає якомусь хлопцеві в першому ряду журналістів. Він вагається, але потім передає банкноту назад, комусь за його спиною. А потім і далі, двадцять фунтів летять до мене із рук у руки, мов фанат у натовпі під час рок-концерту. Коли я нарешті отримую їх, у кімнаті лунають оплески, а я відчуваю, як спалахують мої щоки.

– Дякую, – кажу я, ніяковіючи. – Я, звичайно, поверну вам їх.

– Переказуйте найкращі побажання вашій тітці, – відповідає Люк Брендон.

– Дякую, – повторюю я. Потім зиркаю на Алісію і відчуваю, як спалахує в мені задоволення. Вона здається просто розчавленою.

Наприкінці серії питань глядачі починають непомітно вислизати, поспішаючи до своїх офісів. Зазвичай я теж іду саме в цю мить – купити капучино й трохи поблукати крамничками. Але сьогодні вчиню інакше. Сьогодні я вирішую досидіти до останнього, найнуднішого питання про оподаткування. А потім підійду до сцени й особисто подякую Люкові Брендону за такий милосердний, хоч і трохи принизливий, учинок. А потім піду по свій шалик. Ура-а-а-а!

Але, на мій подив, уже після кількох питань Люк Брендон устає, шепоче щось до Алісії та прямує до дверей.

– Спасибі, – бурмочу я, коли він проходить повз мій стілець, але я не впевнена, що він узагалі мене почув.

Утім, кого це хвилює? Я здобула двадцять фунтів – ось що головне.

На шляху з Вестмінстера вагон метро спиняється в тунелі – здається, без жодних причин. Так проходить п’ять хвилин, а потім і десять. Просто повірити несила, як мені не щастить. Зазвичай я, звісно, просто мрію, щоб метро зламалося – адже тоді в мене з’явиться виправдання, щоб довше не повертатися до офісу. Але сьогодні я поводжуся, мов психований і хворий на виразку бізнесмен. Я напружено барабаню пальцями, зітхаю і стривожено визираю в темряву за вікном.

Частково я думаю про те, що в мене ще повнісінько часу, щоб дістатися до «Денні та Джордж» до закриття. Частково – про те, що, навіть якщо мені це не вдасться, навряд чи та білявка продасть мій шалик комусь іншому. Проте така ймовірність є. Тож доки я не триматиму той шалик у власних руках, не зможу заспокоїтися.

Коли поїзд нарешті рушає, я, глибоко зітхаючи, відкидаюся на сидінні й