Адріан Феофанович Кащенко - Зруйноване гніздо, Адріан Феофанович Кащенко

дорозі без харчів - візьмуть було скільки їм треба, щоб наїстись, а

останнє лишать подорожньому; отсі ж москалі неначе й не люди!.. Ну

дарма!.. Побачимо, хто скоріше помре: чи ми без хліба, чи вони після

хліба! Слова старого козака засмутили драгунів. Вони чули про те, що

старі запорожці всі характерники і що, як хто з них схоче помститись,

так візьме та й оберне людину в свиню або в вовкулаку. Вони почали

нишком поміж собою радитись, а далі розв'язали рядно, кажучи: - Ну,

нехай буде по-вашому: поділимо все надвоє - половина вам, половина

нам. Всього ж бо вам і за тиждень не поїсти! Так на тому й скінчилася

та пригода. Світом наші подорожні поїхали далі, вибиваючись на високу

гору. Демко й Галя були веселі і сміялися з того, як налякалися

драгуни батькових погроз; Балан же був невеселий - вчинок драгунів

нагадав йому, що по запорозьких землях почали вже панувати чужі люди і

повелися нові звичаї, колишнім же власникам сих земель тепер немає вже

й захисту. Дві години віз витягався на гору і, нарешті, виїхав на

шпиль до двох високих могил, що звалися Близнюками. Тут на півночі

заблищав срібно-блакитною смугою Дніпро, заклинаючи подорожніх зійти

на могилу і полюбуватись на краєвид. Вони так і зробили і, пустивши

волів пастися, самі пішли на одну з могил. З шпилю могили був чарівний

краєвид. З лівої руки, з-за високої гори, виглядав вкритий лісом

Монастирський острів, а повз нього широкою, срібною пеленою вибігав

рухливий Дніпро і, добігши до піскуватих кучугур Огріні, круто

повертав на південь, ховаючись одним краєм під ту саму гору, що на ній

стояли подорожні. Далі він знову виникав з-під гори ввесь, простуючи

вже на захід, і біля високого рогу гори падав на гострі скелі

Кодацького порогу, розбиваючись білою піною. На півночі за Дніпром

розлягалися великі зелені ліси, а поміж тими лісами подекуди

виблискувала своїми білими водами річка Самар. Старий Балан не один

раз уже на свойому віку бував на сих могилах; був раз тут під час

походу й Рогоза, Галя ж не була тут ніколи і стояла тепер мов

зачарована, слухаючи те, що розповідав їй батько про сі дивні місця. -

Через що ж, тату, - спитала вона згодом, - той зелений острів зветься

Монастирським, коли монастир, ви казали, стоїть аж за Самаром? - Через

те, дитино моя, що сі місця жили ще задовго до наших часів. Люди

помирають, а земля все живе. На тому острові була, бач, церква ще

скоро після народження Христа. Вже яка там вона була, хто його знає:

може, прямо в землянці, а може, що й у печері поміж скелями, а тільки

наші діди гомоніли, що чули од своїх батьків, ніби святий апостол

Андрій, як їхав Дніпром до Києва хрестити людей, так перебував деякий

час на Монастирському острові і хрест на ньому великий поставив. Після

нього на острові й з'явився монастир і ченці. І не малий час вони тут

пробували - аж поки набігла сюди бусурманська погань... Тоді ченці,

рятуючись од нехристів, перейшли в ліси за Самар, та й збудували там

новий монастир. - А сі могили чому Близнюками звуться? - А се теж не

за наших часів так їх прозвали. Тут в дуже давні часи, ще як не тільки

що запорожців тут не було, а й татарва ще не приходила, так царював у

Кодаці якийсь цар, а у царя була улюблена жінка. От одна чарівниця й

позаздрила тій жінці та й набрехала цареві, неначе його дружина та

йому невірна, а на доказ, бач, пророкувала, ніби жінка царя завагітніє

та й народить близнюків... А коли воно справді так і сталося, так цар

той жінку скарав на смерть, а двох близнюків звелів на отсій горі

живцем закопати та й насипати над їх домовинами отсі височенні могили.

От через те і могили люди Близнюками звуть. Кілька хвилин старий козак

мовчки переводив свої очі з одного краю обрію до другого, далі ж знову

звернувся до Галі. - Тут, серце, всяка могила на степу, всякий

островець на Дніпрі і навіть всяка скеля на березі говорить про

минуле. От, наприклад, бачиш з західного боку Дніпра високий острів

біля Огріні - Кінським він зветься, так на ньому наш кошовий Сірко

вигубив цілу татарську орду, а кілька десятків тисяч невольників. шо

орда гнала з України, визволив на волю... А ото з правого боку на

крутому, високому розі Кодак: так там то вже крові нашої козацької

пролилося!.. І до Хмельниччини було і після Хмельниччини... Там і

зараз запорозька паланка стоїть... - Кажіть, тату, краще: була

паланка! - похмуро сказав Рогоза. Сей натяк на скасування Запорозької

Січі з усіма її паланками дуже зворушив старого січовика. - Боже мій,

Боже мій! - сказав він, ковтаючи сльози. - Що ж тепер з тобою буде,

мій вільний, укоханий краю? Чи на те ж наші батьки обороняли тебе од

бусурманів, не шкодуючи свого життя, щоб дістався ти чужим людям на