О. Генрі - Вождь червоношкірих (Збірник)

Джонсі, склеплюючи повіки й лягаючи, незворушна і біла, як мармурова статуя. — Я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Хочу звільнитися і вирушити в останню подорож, наче один із бідолашних змучених листочків.

— Постарайся заснути, — сказала Сью, — я мушу збігати вниз по Бергмана. Він мені позуватиме для старого рудокопа-відлюдника. Я повернуся за хвилину. Лежи і не рухайся, доки мене не буде.

Старий Бергман теж був художником і мешкав на першому поверсі — під студією дівчат. Йому було за шістдесят; він міг похвалитися кучерявою бородою Мікеланджелівського Мойсея, що спускалася з голови сатира на тіло гобліна. Бергман нічого не досяг у царині мистецтва. Сорок років тримав він пензель у руках, але йому не вдалося навіть діткнутися до тасьми шат Пані Слави. Постійно він от-от збирався написати шедевр, але так і не почав його писати. За останні кілька років він не створив нічого, крім сумнівної мазанини на догоду комерції та рекламній справі. Бергман підробляв моделлю у колонії для молодих художників, котрі не могли собі дозволити найняти професіонала. Він добряче прикладався до пляшки і далі патякав про шедевр. А так він був злісним стариганем, який нещадно висміював доброту кожного, хто потрапляв йому на язик, і вважав себе мастифом на чатах, який пильно охороняє двох юних художниць зі студії на горищі.

Сью розшукала Бергмана, від якого тхнуло перегаром, у його темній конурці внизу. В кутку причаївся мольберт із потьмянілим полотном, що двадцять п'ять років чекало на перший мазок шедевру. Дівчина розповіла про вигадку Джонсі та про свої побоювання, що подруга, легесенька і тендітна як листочок, покине цей світ, тільки-но послабиться і без того нетривкий її зв'язок із ним.

Старий Бергман із почервонілими очима, що безперервно бігали, не стишував голосу, глузуюючи з таких дурнуватих фантазій.

— Счо! — загорлав він. — Хіба є на сфіті люди достатньо дурні, счоб померти через листки, які падати з клятого плюща? Я про таких не чуф. Ні, я не посуватиму як модель для твого відлюдника-телепня. Чому ти дозфоляти подрузі забирати таку дурницю в голову? Ах, бітолашна маленька міз Джонсі!

— Вона недужа і слабка, — сказала Сью, — це жар спровокував її дивні хворобливі фантазії. Добре, містере Бергман, якщо ви не хочете позувати для мене, не потрібно. Я гадаю, ви просто старий бридкий пустомеля.

— І чого сче чекати фід жінки? — заволав Бергман. — Хто сказав, счо я не буду посувати? Уже півгодини я намахаюсь сказати, счо я готофий посувати. Боше! Це зофсім не місце, де хтозь такий хороший, як міз Джонсі, має лешати хворий. Колизь я намалювати шедефр і ми фсі зфідси поїхати! Так!

Коли вони піднялися в мансарду, Джонсі спала. Сью опустила штору до підвіконня і провела Бергмана до іншої кімнати. Там вони з острахом подивилися у вікно на плющ. Потім мовчки поглянули одне на одного. За вікном уперто мрячив холодний дощ зі снігом. Бергман у старій блакитній сорочці в ролі рудокопа-відлюдника сів на перевернутий догори дриґом чайник, що правив наразі за скелю.

Коли наступного ранку Сью прокинулася після годинки сну, Джонсі широко розплющеними очима байдуже втупилася в опущену зелену штору.

— Підніми її! — пошепки наказала вона. — Я хочу побачити.

Сью стомлено підкорилася.

Але стривайте! Наперекір холодному дощу і жорстоким поривам вітру, які бурували цілу ніч завдовжки у життя, на тлі цегляної стіни чітко вирізнявся один-єдиний листочок плюща. Останній листок на лозі. Ще темно-зелений біля черешка, хоча його зубчаті краєчки вже забарвив жовтий колір занепаду і загибелі, він хоробро тримався на пагоні на висоті кількох метрів над землею.

— Це останній, — сказала Джонсі. — Я гадала, цієї ночі він точно впаде. Я чула завивання вітру. Листок відлетить сьогодні, і я відлечу разом із ним.

— Люба моя, сонечко! — вигукнула Сью, схиляючи над подушкою змарніле обличчя, — подумай про мене, якщо не хочеш подумати про себе. Як я без тебе?

Джонсі нічого не відповіла. Хіба є в світі щось самотніше за душу, котра готується в далеку й загадкову останню подорож? Химерна думка, здавалося, дедалі більше захоплює її, в той час як усе, що пов'язувало дівчину з подругою й рештою світу, поступово втрачає значення.

День добігав кінця, та навіть у сутінках було видно самотній листок плюща, що вчепився черешком за цеглу. Потім прийшла ніч і знову звільнила північний вітер. Дощ періщив по шибках і барабанив по піддашшю.

Тільки-но на вулиці засіріло, немилосердна Джонсі наказала підняти штору.

Листок плюща був на місці.

Джонсі довго лежала, мовчки дивлячись на нього. Потім покликала Сью, котра чаклувала над курячим бульйончиком, що варився на газовій плиті.

— Я була прикрою дівчинкою, Сьюзі, — сказала Джонсі. — Щось змусило останній листок плюща втриматися на стіні, щоб довести мені, наскільки нечемно я поводилася. Бажати смерті — гріх. Можеш принести мені трішки бульйончику і молоко із крапелькою портвейну і… ні, принеси мені спочатку люстерко, а потім поклади подушки так, щоб я могла сісти і спостерігати, як ти куховариш.

За годину вона сказала:

— Сьюзі, я сподіваюсь колись намалювати Неаполітанську затоку.

По обіді прийшов лікар. Сью вийшла провести його у вітальню.

— Шанси п'ятдесят на п'ятдесят, — сказав він, беручи Сью за тоненьку тремтячу руку. — За умови хорошого догляду вона одужає. Зараз я маю йти вниз до іншого пацієнта. Бергман, так його звуть, якийсь художник, я гадаю. Також запалення легенів. Він старий і слабкий, а тут гострий напад. Не виживе, сьогодні я заберу його до лікарні, щоб полегшити йому останні дні.

Наступного дня лікар сказав Сью:

— Небезпеки немає. Ви виграли. Все, що зараз потрібно вашій подрузі, — належне харчування і догляд.

Того дня по обіді Сью підійшла до ліжка, де Джонсі задоволено плела страхітливо блакитний і зовсім не потрібний вовняний шарф, та обійняла її разом із подушками і в'язанням.

— Я мушу тобі дещо розповісти, біле мишенятко, — сказала вона. — Містер Бергман учора помер у лікарні від запалення легенів. Він