Автор невідомий - Народні казки - Італійські казки

король сказав:

— Ну та й хитра ж ти! Це справді салат «Ой-ой-ой!» Але побачимо, чи стане в тебе розуму й на дещо інше. Завтра ти приходь до мене не вдягнена й не роздягнена, не торкаючись ногами ні стежки, ні шляху, та прибудь ані на коні, ані пішки, та стань не в палаці й не надворі.

Прийшла дівчина додому й розповіла батькові про наказ короля. Старий як почув таке, то й руки опустив. Стоїть та все приказує:

— Пропала моя донька! Ой, пропала!

— Не журіться, тату! — умовляє дівчина. — Король хитрий, та й я ж не без голови.

Позичила вона у сусіда вівцю, роздяглася, обгорнулася рибальською сіттю, сіла на вівцю та й поїхала до короля в палац. А приїхавши, зупинила вівцю так, що та передніми ногами переступила поріг тронної зали, а задніми ногами стояла надворі. Король, побачивши дівчину, здивовано спитав, що це все означає.

— Це означає, — відказала рибалчина дочка, — що я виконала ваш наказ: я приїхала не вдягнена і не роздягнена, я не торкаюся ногами ні до стежки, ні до шляху, а прибула до вас не пішки і не на коні, а моя вівця стоїть і не в вашій залі, й не надворі.

Король був вражений кмітливістю простої дівчини. Він наказав своїм служникам покликати до палацу її матір, батька й брата. Коли вони прийшли, король звелів подати на стіл смаженого півня. Взяв він того півня і порізав на частини. Тоді голову віддав батькові дівчини, спину — її матері, ноги — її братові, а крила — їй самій.

— А тепер поясни: чому я так поділив печеню? — хитро посміхаючись, сказав король.

Він думав, дівчина нізащо не вгадає, що він мав на думці. Та кмітлива рибалчина дочка сказала так:

— Півнячу голову ви віддали моєму татові, бо він — голова нашої родини; спину півня ви віддали мамі, бо на її плечах уся домашня робота; ноги ви віддали моєму молодшому братові, бо він має прудко бігати, куди йому загадають тато й мама, а крила ви віддали мені, тому що я маю невдовзі вилетіти з хати — до того, хто стане моїм чоловіком.

Король аж руками сплеснув, що вона все так розумно пояснила.

— Що ж, ти перемогла, — сказав він.

Так дівчина з простої убогої родини переважила розумом багатого й могутнього короля.

Безжурний швець

Був собі колись на світі швець з великим, великим горбом. І мав він сім синів і сім дочок. Синів звали: Перротто, Джіанотто, Рінальдотто, Ермінотто, Арріготто, Амброджіолотто і найменший Пеппіно. Дочок звали: Джілетта, Джованнетта, Ерміллінетта, Лауретта, Галізетта, Віолетта і найменша Кателліна. А чи подумали ви, що кожного з них треба було взути? Як порахувати всі ноги синів і дочок, скільки буде? Двічі по сім — чотирнадцять та ще раз двічі по сім — чотирнадцять. Усіх разом — двадцять вісім! Та це ще не всі. Ви ж забули додати сюди ноги шевця і його дружини. То скільки ви налічили? Тридцять дві ноги! І на кожну ногу треба взуванки! Скільки ж потрібно часу, щоб пошити аж тридцять два черевики! Отож і не диво, що шевцеві ніколи було шити чужим. І через те його родина одного дня запивала хліб водою, а другого заїдала воду хлібом.

Проте швець був веселої вдачі й ніколи не журився. Працюючи, завжди виспівував, а відпочиваючи, все пританцьовував.

Він навіть пісеньку про себе склав:

Я молотком щодня — тук-тук, Роблю, не покладаю рук, — Все шию черевики Маленькі та великі.

Але якось трапилася шевцеві нагода пошити на продаж аж три пари черевиків. От зв’язав він їх докупи, закинув на плечі та й подався на ярмарок до сусіднього містечка. Іде собі шляхом, а черевики звисають з горба та все товчуть його по спині.

«І де цей горб узявся на мою голову?» — подумав швець.

Аж ось прийшов на ярмарок, людей побачив, з цим погомонів, з тим пожартував, — та й за свій горб забув. Черевики хутко попродав, накупив додому всіляких гостинців, поскладав у торбу, закинув на плечі та й рушив додому. Іде шляхом, а торба з гостинцями звисає з горба й товче його по спині.

«Усе-таки цей горб страх заважає», — знов подумав швець.

Тим часом уже посутеніло, а додому ще було неблизько. Надумав швець звернути до лісу й піти навпростець. Поки йшов лісом, надворі геть смеркло. Добре, що хоч місяць зійшов і видно було, кудою йти. Коли це зирк подорожній на пеньок, — а на ньому сидить… хто б ви думали? Лісова фея! Та така манюсінька-манюсінька. Сидить і чогось плаче.

— Чому ти плачеш? — питає швець.

— Бо мені самій нудно, — відказує фея.

— Нудно?! А ось я ніколи не нудьгую. Зараз я тебе розважу піснею. Послухай-но:

Я молотком щодня — тук-тук, Роблю, не покладаю рук, — Все шию черевики Маленькі та великі.

Фея враз утерла сльози й усміхнулась.

— Це ще не вся пісня, — промовив швець. — Слухай далі:

У праці й танцях повсякчас — Коли нам нудьгувати! Хто черевики шив у нас, Той любить танцювати!

— То пошийте й мені черевички! — вигукнула фея.