Ігор Костянтинович Недоля - Скарб Зеленого Байраку

разів уважно стежив, як Марко виводив і сідлав Змія хотів зрозуміти, чому тварина слухає тільки конюха. Змій легко, ніби граючись, полишав далеко позаду найпрудкіших скакунів.

І Едуард вирішив, що кращого коня для полювання йому не знайти. Ні лисиця, ні заєць від нього не втече. Та й красивішого, не тільки у сусідів поміщиків, а й у своїй стайні немає.

Якось уранці він наказав Маркові сідлати Змія.

Марко нагадав про норов коня. Та Едуард навіть бровою не повів:

— Роби що сказано — веди сюди Змія, а решта не твоє діло.

Знизав плечима конюх, посміхнувся: далеко, паничу, не заїдеш. Сідлає коня, а той м’якими, теплими губами хапає Марка за руки, голосно дихає йому в обличчя, ніби радіє з того, що помчить у степ, на простір.

Нічого не скажеш, Едуард Шнейдер спритно скочив у сідло і втримався, коли Змій став дибки, а потім стрибнув уперед аж на три сажні. Марко стоїть і дивиться. А панич розізлився і як уперіщить коня нагайкою.

Швидше од вітру помчав у степ Змій, тільки сердито заіржав — не звик до батога красень кінь. Марко й до рук не брав батога.

Недалеко від маєтку відбіг Змій. Наче враз перед ним виросла стіна, зупинився, а панич перелетівши через голову Змія, гепнувся далеко попереду. Позбувшись вершника, Змій весело заіржав. І хтозна, куди б забіг кінь, якби не Марко. Кошох вийшов за ворота, свиснув раз, удруге, Змій зачувши знайомий голос, зробив стеном широке коло і повернув назад.

Марко погладив непокірливого, протер йому ніздрі, розправив гриву, а тим часом до воріт підійшов Едуард Шнейдер. Люто глянув на конюха і наказав іншому сідлати свого кабардинського жеребця. На цьому й поїхав панич у поле.

Усе це бачив старий пан. Він тільки похитав головою і всміхнувся, а Марко попростував до стайні. За ним, як вірний пес, пішов Змій.

— Пане Фердінанд, ваш син так погубить коней. Коні Золоті, він же заганяє їх через лисицю або зайця. Не дам я йому більше коней, що хочете, те й робіть зі мною. І стайня для племінних коней потрібна окрема. Ветеринара треба найняти, зерно звеліть давати найкраще, — так казав Марко, простий конюх, всесильному панові. Старий спочатку розсердився, почервонів, як індик, далі почав слухати спокійно.

Конюх правду каже, добрий догляд — більше грошей. 0, на цьому Шнейдер розуміється.

— Кажи далі…

— А що мені казати, я доглядатиму племінних коней і, крім вас, нікого на стайню не пускатиму. Два жеребці здохло, двох панич загнав. Третій кінь збезножів, ледве ходить. Хіба це діло? Тварини люблять догляд, ласку. Серце болить, коли бачиш, як панич занапащає коней, — сміливо мовив Марко.

— Він мій син і спадкоємець, що накаже, то й робитимеш.

— Їй-богу, все робитиму, тільки коней не дам кривдити. А не здатний я доглядати племінних коней — переведіть до робочих, — тепер уже сердито і вимогливо відповідав Марко.

— Від прикажчика дістанеш наказ, що і як буде далі. Прогуляй Змія в полі.

Змій танцював під Марком. За ворітьми Марко дав волю коневі, і той помчав, тільки пилюка легкою хмаркою стелилася за ним. Старий Шнейдер покликав німця-прикажчика, і вони про щось довго розмовляли.

За годину повернувся Марко, поставив у станок Змія і тільки-но вийшов на подвір’я, як його гукнув прикажчик.

— Пан Фердінанд наказав будувати стайня. Ти будеш головний робітник. В ця стайня переведуть уся племінний кінь. Коли будеш добре працювати, пан Фердінанд наказав платити тобі подвійна платня. Зрозумів?

— Усе зрозумів. Тільки одне скажи панові — племінних коней не дам паничеві.

— Це не твоя свинячий діло. Пан Фердінанд сам знає, що робити.

Другого дня прийшли обидва Шнейдери на стайню. Молодий пан звелів сідлати найкращого арабського скакуна. Марко спалахнув:

— Це не кінь, а золото. Не дам на поталу!

Фердінанд посміхнувся, а Едуард підбіг до Марка і замахнувся нагаєм. Конюх схопив панича за руку і так стиснув, що нагай випав. Едуард зблід.

— Скажи спасибі своєму богові, що ти панський син, а то б… — Він нахилився, підняв нагая і кинув геть. — Коням не нагая треба, а ласки.

Старий пан весело сміявся і щось по-німецьки доводив синові. Потім додав по-нашому:

— Не можу нічого з ним вдіяти. Він на стайні хазяїн. Нам, синку, потрібні гроші, а ці коні, правильно він каже, золоті.

Через два дні почали будувати нову стайню. Приїхав і ветеринар. Вони з Марком оглянули усіх племінних коней. Марко зрозумів — стайню будуватимуть не на двадцять станків, а на сто. Ну що ж, хоч так, хоч так, а за коней тепер Марко не турбувався, усі будуть цілі.

Ще за тиждень конюха гукнули до контори. Там сиділи ветеринар і головний управитель. Він сказав Маркові:

— Разом з добродієм ветеринарним доктором поїдеш на Дон і Кавказ купувати коней. Вибирай найкращих, племінних. З вами поїде і пан Шульц, він домовлятиметься про ціни і найме людей, щоб дорогою доглядали коней. Пам’ятай, ти найбільше відповідаєш за вибір коней. Платпю тобі, як ти виконаєш, збільшимо вдвічі.

Так несподівано закінчилася розмова Марка із старим паном. Погарячкувавши, Марко думав, що прожене його пан, а вийшло он як. Ну що ж, немає свого коня, хоч панських доглядатиме, він любить коней.

За два місяці повернувся Шульц, а трохи згодом — Марко і ветеринар з кіньми. Привезли двадцять дві кобилиці чистої донської крові і десять маток кабардинських скакунів.

Нова стайня, вигул, денники, сінник і кімната при стайні були вже готові. І став Марко хазяїном на племінній стайні, а пан загодя підраховував, скільки тисяч він покладе до банку.