Ігор Костянтинович Недоля - Скарб Зеленого Байраку

мати пошила, і якого коня з дерева зробив їй татко, ну геть чисто живий, тільки не ірже, ніяк Оксанка не навчить його їсти та іржати. Ну нічого, навчиться!

Світлішали обличчя конюхів і фурманів, коли дівчинка з’являлася на стайні. У багатьох діти жили на селі, і не кожної неділі щастило батькам їх бачити. На все панська ласка. Накаже пан, і ніхто не посміє піти додому.

Побалакає з татком Оксанка та іі біжить до дідуся Мартина. Удень він вільний, а вночі наглядає за кіньми, нікого немає в дідуся. Спить і влітку, і взимку на стайні.

Дід Мартин найкращий друг Оксанки і хоч що вміє. У вільний час старий випилював з мідяків обручки для сільських красунь. З курячого чи фазанячого пір’я зробить таку квітку — не повіриш, що вона з пір’я. З тонких очеретинок майстрував свищики й сопілки, та і сам добре грав на сопілці. А найкращий подарунок зробив дід Мартин Оксанці — ланцюжок із кінського волосу. Кільця такі маленькі, що навіть Оксанин мізинчик не пролазить. І ніде не побачиш кінців волосинок.

А ще умів робити старий конюх гарні ложки. В Оксанки своя ложка, а в татка та мамки — свої. Держальце таткової ложки — кінь. Летить, а не скаче. У мамчиної ложки замість держальця — маленька дитинка в пелюшках, а в Оксанки — рибка. І очі в рибки є. Сині намистинки.

Зустрінеш іноді в степу при дорозі рослину. Нічим ніби не примітна. Тільки цвіт у неї гарний. Не затопчуть, не зламають, а постоять біля неї, помилуються красою дикого цвіту. Так і Оксанка росла. Кожен нею милувався, всяк оберігав її. Хтось розповість казку, хто бувальщину, а хто і пісні нової навчить. Красувалася дівчинка на радість усім, ніби та степова квітка.

Того року Великдень був ранній. Погода часто мінялася. То жарко було, як улітку, то налетить з півночі холоднеча, принесе з собою дощ і крупинки снігу, як пізньої осені.

Готувалися до великодня і Шнейдери.

Горпина прибирала в панських покоях, вибивала на подвір’ї килими. Розпалилася, спітніла. Обвіяв її холодний вітер, а надвечір стало їй погано. Горить вогнем і невтямки, що вона просить. Недовго хворіла. Якось покликала увечері Марка:

— Ходи до мене і доньку візьми сюди. Мої милі, ЯК без мене житимете? Помру я. Все висохло в грудях, дихати важко. Страшно помирати, а ще страшніше, що Оксаночка лишиться сиротинкою. Хто догляне за донькою, хто випере їй платтячко, скупає і вмиє? — ледь мовила хвора.

Померла Горпина на світанку погожої днини. Садки біліли цвітом, ніби наречені у весільному строї.

Поховали Горпину, і лишилися Марко та Оксанка сиротами, без ласки, без любові і лагідного слова.

А влітку захворіла дівчинка. Марко вже надію втратив, що виживе його втіха і радість. Та Оксанка переборола тяжку хворобу, стала потроху ходити. А Марко зовсім перевівся. То був чорний, а це ще чорніший став, охляв так, ніби не донька хворіла, а він сам дивився в могилу.

Очуняла Оксанка, тільки стала тоненька, наче лозинка, яку вони посадили на могилі Горпини.

Іноді після роботи батько садив доньку на коліна, брав книжку і починав читати їй уголос. Водить пальцем по рядках, а Оксанка зупинить татів палець і питає, як ця літера зветься. Так до шести років вивчила Оксанка всю абетку і навчилася складати літери в слова.

А часом дівчинка просила батька заграти на бандурі. Нехотя брав Марко бандуру і грав та співав завжди сумне. Чи про невольників і гайдамаків, чи про сестру, що за сльозами не впізнала рідного брата.

Оксанка уважно дивиться, як батько перебирає струни, а потім і скаже:

— А тепер грайте, татку, а я співатиму.

Дивувався Марко, як донька швидко запам’ятовувала найскладнішу пісню, не помилялася ні в словах, ні в мелодії. І голос у неї такий чистий, сильний, ніби той журавлиний крик у високому небі. І думав Марко: великий хист у його доньки до співу. Вчителя треба, та де ти його візьмеш. І гроші на це потрібні великі.

А Оксанка тим часом узялася й до бандури. Вдень, коли татка не було вдома, знімала з гвіздка бандуру і починала водити пальчиками по струнах. А коли цю струну торкнути, а не цю? Глянь, бандура відповідає. Таткові не казала нічого, хотіла сама зрозуміти і навчитися грати.

Платтячка Оксанці прала хрещена матір — тітка Ганна. І скупає Оксанку, голівку розчеше, а до весни тітка Одарка — Горпинина сестра — і хрещена неодмінно вишиють їй сорочку. Та й сама Оксанка вже навчилась вишивати, по-своєму вигадуючи візерунки. Звичайно, дівчинці ще далеко до такої майстерниці, як хрещена, але вона знаходила своє і гарне.

«Треба вчити доньку. Вчити всього — вона здібна до будь-якого діла», — часто думав Марко.

Коні й лисиці

В панських стайнях були племінні арабські скакуни, палкі кабардинські й ахалтекінські коні. У тих самих стайнях поряд із чистокровними стояли звичайні робочі і роз’їзні коні. Захворіє кінь, хвороба може перекинутись і на дорогих коней, тоді не вбережеш їх. Хоч який багатий пан Шнейдер, а ветеринара не мав. Марко звик, що в кавалерійському полку коней оглядав і лікував ветеринар. А в панів інше на думці — хай росте швидше, щоб дорожче продати чистокровного коня.

І ще одне обурювало Марка. Молодий панич, з вигляду млявий, ставав зовсім інший тільки-но забачить зайця. Пустить собак і за ним кар’єром коня. Коней брав найпрудкіших, швидше за вітер мчали полем.

Чого вартий заєць? П’ятдесят копійок. А кінь із племінних коштує сотні. Та не в сотнях справа. Маркові шкода красенів. Шнейдер іноді гасав за зайцями доти, доки кінь під ним не падав.

Молодий пан кілька