Тарас Григорович Шевченко - Кобзар (сборник)

всім верховодив! Нема Січі; очерети У Дніпра питають: «Де то наші діти ділись, Де вони гуляють?» Чайка скиглить літаючи, Мов за дітьми плаче; Сонце гріє, вітер віє На степу козачім. На тім степу скрізь могили Стоять та сумують; Питаються у буйного: «Де наші панують? Де панують, бенкетують? Де ви забарились? Вернітеся! дивітеся — Жита похилились, Де паслися ваші коні, Де тирса шуміла, Де кров ляха, татарина Морем червоніла — Вернітеся!» – «Не вернуться! Заграло, сказало Синє море. – Не вернуться, Навіки пропали!» Правда, море, правда, синє! Такая їх доля: Не вернуться сподівані, Не вернеться воля, Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани! Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить… Тілько ворог, щ. о сміється… Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине, Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як господа слово. Чи так, батьку отамане? Чи правду співаю? Ех, якби-то!.. Та що й казать? Кебети не маю. А до того – Московщина, Кругом чужі люде. «Не потурай», – може, скажеш, Та що з того буде? Насміються на псалом той, Що виллю сльозами; Насміються… Тяжко, батьку, Жити з ворогами! Поборовся б і я, може, Якби малось сили; Заспівав би, – був голосок, Та позички з'їли. Отаке-то лихо тяжке, Батьку ти мій, друже! Блуджу в снігах та сам собі: «Ой не шуми, луже!» Не втну більше. А ти, батьку, Як сам здоров знаєш; Тебе люде поважають, Добрий голос маєш; Співай же їм, мій голубе, Про Січ, про могили, Коли яку насипали, Кого положили. Про старину, про те диво, Що було, минуло — Утни, батьку, щоб нехотя На ввесь світ почули, Що діялось в Україні, За що погибала, За що слава козацькая На всім світі стала! Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу, Нехай свою Україну Я ще раз побачу, Нехай ще раз послухаю, Як те море грає, Як дівчина під вербою Гриця заспіває. Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю, В чужій домовині.

[1839, С.-Петербург]

ІВАН ПІДКОВА
I Було колись – в Україні Ревіли гармати; Було колись – запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю; Минулося – осталися Могили на полі. Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять. Свідок слави дідівщини З вітром розмовляє, А внук косу несе в росу, За ними співає. Було колись – в Україні Лихо танцювало, Журба в шинку мед-горілку Поставцем кружала. Було колись добре жити На тій Україні… А згадаймо! може, серце Хоч трохи спочине. II Чорна хмара з-за Лиману Небо, сонце криє, Синє море звірюкою То стогне, то виє, Дніпра гирло затопило. «А нуте, хлоп'ята, На байдаки! Море грає — Ходім погуляти!» Висипали запорожці — Лиман човни вкрили. «Грай же, море!» – заспівали, Запінились хвилі. Кругом хвилі, як ті гори: Ні землі, ні неба. Серце мліє, а козакам Того тілько й треба. Пливуть собі та співають; Рибалка літає… А попереду отаман Веде, куди знає. Походжає вздовж байдака, Гасне люлька в роті; Поглядає сюди-туди — Де-де буть роботі? Закрутивши чорні уси, За ухо чуприну, Підняв шапку – човни стали. «Нехай ворог гине! Не в Синопу, отамани, Панове-молодці, А у Царград, до султана, Поїдемо в гості!» «Добре, батьку отамане!» — Кругом заревіло. «Спасибі вам!» — Надів шапку. Знову закипіло Синє море; вздовж байдака Знову походжає Пан-отаман та на хвилю Мовчки поглядає.

[1839, С.-Петербург]

Н. МАРКЕВИЧУ
Бандуристе, орле сизий! Добре тобі, брате: Маєш крила, маєш силу, Є коли літати. Тепер летиш в Україну — Тебе виглядають. Полетів би за тобою, Та хто привітає. Я й тут чужий, одинокий, І на Україні Я сирота, мій голубе, Як і на чужині. Чого ж серце б'ється, рветься? Я там одинокий. Одинокий… а Украйна! А степи широкі! Там повіє буйнесенький, Як брат, заговорить; Там в широкім полі воля; Там синєє море Виграває, хвалить бога, Тугу розганяє; Там могили з буйним вітром В степу розмовляють, Розмовляють сумуючи, Отака їх мова: «Було колись – минулося, Не вернеться знову». Полетів би, послухав би, Заплакав би з ними… Та ба, доля приборкала Меж людьми чужими.

С.-Петербург, 9 мая 1840 року

НА НЕЗАБУДЬ ШТЕРНБЕРГОВІ
Поїдеш далеко, Побачиш багато; Задивишся, зажуришся, Згадай мене, брате!

[Травень-червень 1840, С.-Петербург]

ГАЙДАМАКИ
ПЕРЕДМОВА

По мові – передмова. Можна і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого, – тілько бачив, а прочитав дуже небагато, – всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх «Гайдамаків», то воно б не треба і передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія». Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так, як всі предисловія компонуються. Хоч убий, не вмію; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться.

Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: «Слава богу, що минуло», – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слав'янськая земля.

Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Ґонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».

ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!» Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої «Гайдамаки». Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надрукувать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже було і найшлося їх десятків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже – «треба», другий каже – «не треба», третій – нічого не каже. Я думав: «Що тут робить на світі?» Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов'я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) і надрукувать в мужицькій книжці. Далебі, правда!

Т. Шевченко

ВСЕ ЙДЕ, ВСЕ МИНАЄ…
Все йде, все минає – і краю немає. Куди ж воно ділось? відкіля взялось? І