Йоганн Вольфганг Гете - Твори

Однак позиція протиставлення себе суспільству притаманна Вертерові вже буквально з перших сторінок роману. Хоч і без достатньої соціальної визначеності, але воно переживається героєм як не «своє», він не приймає його ідеалів та цінностей і не бажає скорятися його законам та вимогам. В дусі доби ця опозиція здійснюється на руссоїстський лад, як протиставлення суспільству природи й всього «природного», як життя серед природи й близьких до неї істот. Тема природи, її лірична партія виступає провідною, власне, єдиною на початку роману, далі вже з'являється тема любові, яка поступово бере верх. Та світ руссоїстської ідилії, яким відкривається роман, виявляється надто нестійким. На нього діють різні руйнівні сили, і чи не основна із них закладена в самому Вертері, в його бентежній і неспокійній натурі.

Як зазначалося, цей роман і його герой теж належать до «Бурі й натиску», але в них цей рух розкривається в своєрідному, так би мовити, лірично-інтимному аспекті, до того ж наближеному до повсякденності, побуту. В герої роману немає нічого титанічного, але він теж несе в собі характерні штюрмерські пориви, умонастрої, колізії. Передусім це щедро обдарований юнак, наділений і непересічним інтелектом, і глибиною та витонченістю почуттів. Але найбільшого розвитку набуває у нього емоційне життя, яке відзначається рідкісною інтенсивністю, чому великою мірою сприяють специфічні умонастрої доби, згадуваний культ серця й почуття. «Такого мінливого, такого неспокійного серця, як моє, ти ще не бачив… — сповідається Вертер. — Тому я й плекаю своє серденько, немов хвору дитину, задовольняю всі його забаганки». Або ж: «Серце… — єдина моя гордість, єдине джерело всіх моїх сил, радощів і страждань» Серце проголошується основою індивідуальності, джерелом її самобутності й неповторності: «Усе, що я знаю, може знати кожний, а серце моє належить тільки мені». Ось у цьому незвичайно інтенсивному житті серця і уяви при безсумнівній послабленості вольового, активного начала й полягає суть «вертеризму», який був поширеним явищем того часу.

З усім цим пов'язані й такі риси Вертера, як його індивідуалізм, висока свідомість самоцінності своєї особистості, замкненість у своєму внутрішньому житті, яка декларується вже на перших сторінках роману. Не менш зневажливо, ніж титанічні герої «буряних геніїв», ставиться він до повсякденних справ і турбот, так само ненавидить він усе «правильне» й помірковане, на якому лежить печать безкрилої розсудливості. Йому подобається все вільне, невтримне, геніальне, все, що сягає через край, не вкладається в рамки встановленого «ладу». Водночас голосно звучить в романі й мотив неприкаяності Вертера, який не бачить, до чого він міг би прикласти свої сили й здібності, який гостро відчуває свій непоправний розлад з суспільною дійсністю.

А все це разом і призводить до того, що любов до Лотти, цього милого й природного створіння, стає для Вертера єдиною розрадою і єдиним сенсом життя. Однак це його почуття з самого початку було безнадійним, а після краху службової діяльності Вертера й одруження Лотти з Альбертом воно все відчутніше набуває фатально-трагічного характеру. Самим героєм воно сприймається як прояв всесилля ірраціональної стихії, з якою годі боротися розуму, що теж було характерним для «Бурі й натиску»: «Людина завжди лишається людиною, і та крихта розуму, яка може в неї бути, мало важить або й зовсім мовчить, коли бурхають пристрасті і витісняють усі інші людські почуття». Вертер кінчає життя самогубством. Короткі заключні фрази роману звучать ніби ремарки в драмі: «Труну несли ремісники. Ніхто з духівництва не супроводив її».

Подібна трагічна розв'язка була незвичайною для літератури Просвітництва, перейнятої оптимізмом, і сучасниками самогубство героя було сприйняте передусім як вияв протесту, що знайшло відгомін і в «Євгенії Онєгіну» Пушкіна, де Вертер названий «мучеником мятежным». Загалом же роман викликав величезний резонанс в Німеччині та за її межами. Бюргерська молодь сприйняла його з захопленням, як своє самовираження, здійснене на найвищому художньому рівні. Але лунали й критичні голоси, зокрема Лессінга, який побоювався, що «Вертер» негативно вплине на німецьку молодь, і без того схильну до самозаглиблення і резиґнації. Лессінг боровся за її виховання в мужньому громадянському дусі, і він осудливо запитував, маючи на увазі самогубство Вертера: «Хіба б міг грецький чи римський юнак позбавити себе життя за таких обставин і з такої причини?» Слід сказати, що побоювання Лессінга виявилися небезпідставними: роман Гете викликав хвилю самогубств серед молоді, яка наприкінці XVIII ст. докотилася й до Росії. Та разом з тим він дійсно пробуджував настрої протесту й бунтарства, мав революціонізуюче значення для своєї доби. На це, зокрема, вказував Т. Манн у статті про цей роман, відносячи його до тих книг, які «передвіщали й підготовляли французьку революцію». Перекладений на інші мови, роман «Страждання молодого Вертера» приніс Гете світову славу, він потрапив навіть у далекий Китай.

Над останнім з трьох творів, представлених у добірці, трагедією «Егмонт», Гете працював у 1775 році — останньому році штюрмерського періоду. Дописана ж вона була в 1787 році, під час мандрівки поета по Італії, причому й написані раніше частини були піддані переробці. Наскільки ґрунтовною була ця переробка, ми конкретно нічого сказати не можемо, оскільки, на відміну від «Пра-Фауста» чи «Пра-Майстера», «Пра-Егмонт», тобто рукопис 1775 року, не був знайдений. Але в тому, що вона мала місце, дослідники Гете не сумніваються.

Сам Гете в «Поезії і правді» задум «Егмонта» пов язав з «Гецом» і дав йому таке визначення: «Після того як я по-своєму відбив у «Геці фон Берліхінгені» символ значної історичної доби я почав шукати подібний поворотний пункт в історії інших держав. Мою увагу привабило повстання в Нідерландах. В «Геці» героєм був достойний муж, якого до загибелі приводить думка, ніби в анархічні часи щось значить одна сильна й добромисна людина. В «Егмонті» зображені добре встановлені відносини, які не можуть устояти перед суворим, ретельно розрахованим деспотизмом». І в структурі «Егмонта» неважко знайти немало спільного з «Гецом»: це теж драма, яка йде від історичних хронік Шекспіра, в ній теж маємо широке, майстерно виписане історичне тло, чудові масові сцени, в яких діє народ, вона теж написана прозою, а не віршами. Однак відчутно проявляються в ній і нові естетико-художні орієнтації Гете, пов'язані з «веймарським класицизмом», зокрема тенденція до класицистичної ідеалізації образів головних героїв, Егмонта й Клерхен, яка позначається на реалістичній повноті й достовірності