Йоганн Вольфганг Гете - Твори

завершене вираження у сумнозвісному відгуку прусського короля Фрідріха II, який назвав «Геца» «нестерпно поганим наслідуванням англійських п'єс» і обурювався тим, що йому «аплодує партер», тобто демократичний глядач. І навпаки, молоде покоління бюргерської інтелігенції сприйняло «Геца фон Берліхінгена» з ентузіазмом. Відомий поет Г. Бюргер писав: «Який же це щиро німецький сюжет! Яка смілива обробка! Як вільно й благородно, подібно до свого героя, розтоптує автор кодекс жалюгідних правил і змальовує все таким живим і відчутним до останньої жилки… Боже, скільки тут життя і як все це по-шекспірівськи!»

Наступним і чи не найвищим звершенням Гете штюрмерського періоду був роман «Страждання молодого Вертера» (1774). Роман цей виник на біографічній основі: проходячи 1772 року адвокатську практику при імперському суді у Вецларі, Гете покохав молоду дівчину Шарлотту Буфф, наречену свого друга Кестнера, і змушений був через певний час залишити молоде подружжя. Особисті інтимні переживання, викликані цим вимушеним розривом, і стали основним джерелом для роману, зокрема для його провідного, лірико-психологічного аспекту. Щодо сюжетного оформлення твору, його трагічної розв'язки, то для них послужила історія Єрузалема, вецларського приятеля Гете, який вкоротив собі віку через нещасливе кохання. Гете бурхливо реагував на звістку про це самогубство, причому характерно, що відповідальність за нього у листі до Кестнера він покладав на суспільство, на «ницих людей», які живуть лише «сміттям суєти» і «підточують наші сили», гублять всі природні пориви й почуття.

Існує поширена думка, що «Страждання молодого Вертера» є лише ліричною сповіддю Гете, що й написаний роман був заради того, щоб подолати тяжкі переживання, душевну кризу шляхом об'єктивації їх у мистецтві. Думка ця надто вузька й однобічна, даний роман — твір глибокого й багатогранного змісту, який сконцентрував немало нагальних і хвилюючих, нерідко болісних проблем свого часу і виразив їх у формі безпосередньо-ліричного переживання. Разом з тим він зберіг здатність будити живий відгук і у наступних поколінь, що властиво лише великим творам класичної літератури.

За тематикою цей твір можна віднести до романів із життя «третього» стану, які в той час набули поширення в англійській та французькій літературах і почали з'являтися в літературі німецькій. Та водночас — яка істотна відмінність, яка яскрава самобутність і в змісті, і в структурі роману Гете порівняно і з «комічними епопеями» Філдінга чи Смоллета, і з соціально-дидактичними романами Руссо чи Дідро! Ця самобутність постає передусім із повної переваги ліричного елементу в романі Гете, що було явищем цілком незвичайним для тогочасної прози. Якщо згадані письменники (й чимало інших) своє головне завдання вбачали в змалюванні безкрайого моря «зовнішньої дійсності», соціального побуту доби, то Гете в своєму «Вертері» всю увагу зосередив на внутрішньому світі героя, на його духовному й душевному житті. Романи XVIII ст. залишалися суто розповідними, епічними за своїм характером і стилем, навіть коли писалися вони в листах, як, приміром, знамениті в свій час романи Річардсона чи «Нова Елоїза» Руссо. В них теж відсутня установка на безпосередньо-ліричне вираження думок, почуттів, душевних станів, навпаки, тут ще очевидніша перевага епічно-розповідних синтаксичних конструкцій типу: «Я відчув, що…» чи «Я сказав, що…», — з подальшим докладним переказом відчутого чи сказаного.

Інша річ — гетівський «Вертер». Він теж написаний в епістолярній формі, але, оскільки всі листи героя призначені одному адресатові, роман нагадує скоріше ліричний щоденник. Е. Людвіг слушно зазначив у своїй відомій біографії Гете: «Ніколи раніше Гете не розкривав свої почуття інакше, ніж у коротких піснях. Тепер він уперше й до кінця розкрив себе у великому творі, де всі переживання розчиняються в природі, а природа стає дзеркалом людського серця». В цих словах з усією визначеністю вказано на внутрішню типологічну спорідненість роману Гете з ліричною поезією. Співзвучний цьому й герой твору, незвичайний для літератури XVIII ст. своєю великою, місцями до повного злиття, близькістю до автора, що, як відомо, характерно для типу ліричного героя. В одному з листів Гете писав про Вертера, що «на додачу до його страждань я передав йому і мої власні, і все це разом витворило дивовижну єдність». Важливо вказати й на те, що в «Стражданнях молодого Вертера» не «зовнішній сюжет» заснований на перебігу подій, а головний герой, особистість Вертера виступає організуючим центром твору, і саме потік його думок, почуттів, переживань витворює дійсний, глибинний сюжет, а в цьому, безперечно, полягає основна типологічна ознака ліричної прози.

Одним словом, у романі здійснюється сміливе перенесення в прозу структур ліричної поезії, що й дає необхідні підстави назвати гетівського «Вертера» першим визначним взірцем ліричної прози, яка згодом набула великого поширення в романтичній літературі й ще більшого — в літературі XX ст.

Отже, основну увагу в своєму романі Гете зосередив на розкритті внутрішнього світу героя, багатого й динамічного. І, що важливо підкреслити, саме в цьому трепетно-поетичному відтворенні духовного багатства, душевної щедрості й тонкості героя закладена й основна соціальна тенденція роману: духовне багатство, глибина й тонкість почуттів розцінювалися добою Руссо й сентименталізму як вищі якості людини, і вони в романі Гете не тільки стверджують повноцінність особистості бюргера Вертера, але й ставлять його на голову вище від дворянського середовища з його кастовою заскорузлістю й зарозумілістю. Сучасниками роман був сприйнятий як твір глибоко демократичний, і цілком слушно Т. Манн зауважує у своєму романі «Лотта у Веймарі», що, хоч «Вертером» тоді зачитувалися всі, по-справжньому, глибинно й інтимно він був близький лише демократичному середовищу — на відміну від деяких пізніших творів Гете.

До безпосереднього зіткнення з феодально-абсолютистським суспільством Гете приводить свого героя лише в одному епізоді, але цьому епізоду належить важлива роль в сюжеті роману і в проясненні його соціального змісту. Маємо на увазі інцидент на вечорі у графа К. й наступне цькування Вертера дворянським та чиновницьким середовищем. І справа не лише в тому, що саме тут зосереджені палкі інвективи цьому суспільству, викриття його егоїзму і «духовної вбогості, що ховається під зовнішнім блиском», «жалюгідних, нікчемних, неприхованих пристрастей». Цей епізод відіграє також неабияку роль у несприятливому для Вертера розгортанні подій, у тому, що трагічна розв'язка його долі стає неминучою. Вступ на дипломатичну службу в іншому місті означав для Вертера єдину можливість подолати любов до Лотти, яка ставала для нього фатальною. На деякий час навіть ім'я Лотти зникає з його листів. Проте інцидент у графа К., в якому так грубо проявилася дія станової