Фред Унгер - Заборонена кімната

За п'ять хвилин я постукав у двері інспектора Баума.

Він сидів за столом і робив манікюр. Понад усе Баум цінував елегантність. На його думку, вишукана зовнішність у поєднанні з партійним квитком потрібної партії складають половину кар'єри. Її ж Баум будь-що хотів зробити.

— Хочеш мартіні?

Я кивнув.

— Візьми в холодильнику. Де чарки — сам знаєш.

— Тобі теж?

Я запитав виключно з ввічливості, бо відповідь знав наперед.

— Ти що! Алкоголь зранку?

Я приніс пляшку і блюдечко з кубиками льоду. Баум зітхнув. Щедрим він буває лише тоді, коли знов-таки йдеться про його кар'єру. Чомусь він гадав, що знайомство зі мною допоможе його дальшому просуванню. Мабуть, мав на увазі мого дядечка Магнуса. Завдяки цьому я частенько пригощався у Баума. Він навіть перейшов зі мною на «ти», до я оцінив як належне.

Я налив собі повну склянку, кинув туди два кубики льоду і швиденько випив, бо напій переливався через вінця. Баум мовчки підвівся і приніс мені підставку для склянки.

— Що у вас новенького? — байдуже запитав я.

— Як і завжди.

— А саме?

— Пограбування банку, три побутових злочини, викрадення та розповсюдження листівок.

Я насторожився.

— Викрадення? Кого і коли?

— Дитину. Вчора вранці. Можливо, звичайний шантаж. Як завжди.

Він зітхнув. Це було не те.

— А напад на банк?

— Теж учора. Опівдні. Замаскований бандит. Наробив багато галасу, застрелив кур'єра.

— Кого-небудь уже затримали?

— Студента і дівчину.

— Вони брали участь у нападі?

— Ні. За розповсюдження листівок.

— Так, — протягнув я. — Може, ще щось трапилось?

— Дякую! — буркнув Баум. — З нас досить і цього. Він дмухнув на нігті, щойно покриті безколірним лаком.

Неприємно було дивитися. Його голова нагадувала рожеву, туго надуту повітряну кулю, яку хтось облямував м'яким, пухким, рудувато-білим волоссям.

— У Другій Північній теж дещо трапилось, — байдуже кинув я.

— Га?

— Дві машини, причому одна з рацією, обмінялися пасажиром. Тому, хто випадково бачив це, потім погрожували вогнепальною зброєю. Та він упорався з обома.

— З ким це?

— З шоферами.

Баум похитав головою.

— Неподобство. А ти звідки знаєш?

— Франк розповів.

Він в'їдливо посміхнувся.

— Чисто тобі жидівські плітки! На твоєму місці я був би обережніший з такими розмовами.

— Гюнтер! Прошу…

— Гаразд, гаразд. Та все ж вони всюди колобродять. А з нас і так досить неподобств.

Я налив собі другу чарчину. Мартіні був чудовий.

— Неподобства, — зауважив я, — це зовсім непогано. Вони як дріжджі. Твоє здоров'ячко!

Він скептично глянув на мене.

— Твій дядько теж такої думки?

— Не знаю. Його справа — ґешефти. А більше, либонь, нічим і не цікавиться.

— На твоєму місці я не став би так зневажливо говорити про нього.

— Диви! Це твій дядько чи мій?

— Твій. На превеликий жаль. — Він зітхнув. — Якби мій, я б…

— Що?

— Давно сидів би в земельному уряді. А то й вище.

— А мені що там робити?

Баум недовірливо зиркнув на мене.

— Хіба тебе не цікавить кар'єра?

— Аніскільки, — відрубав я з задоволенням і втретє потягнувся за пляшкою. — Навіщо?

Він розгубився. Його голова закрутилася, мов причеплена біля вентилятора повітряна куля.

— Тому, що ти… Невже в тебе немає самолюбства?

— Є. Але самолюбство для того, щоб робити те, що мені до смаку, і не робити того, що не до душі. Саме так. Зрозумів?

Та він, звичайно, цього збагнути не міг.

Увечері я знову поїхав до Франка.

Дощ ущух, але по небу ще пливли купами хмари. Іноді крізь них пробивалося сонце. Болото на Другій Північній ще не втратило своєї високої нічної якості. Все ж мені пощастило підігнати машину значно ближче, ніж учора, і я залишив її біля штабеля старих автопокришок.

Франк був удома: ще здалеку я почув його піаніно. Він знову грав ту саму мінорну пісеньку, але цього разу — для своєї подруги Елен, яка була більш терплячою й вдячнішою слухачкою, ніж я. Це йшло, мабуть, від того, що вона хоч трохи розумілася на музиці. А я ні. Знав лише, що мінор завжди звучить сумно; тривалий час я навіть думав, що мінорні речі грають виключно на чорних клавішах.

Арчі повторив своє улюблене привітання, та, як звичайно, без успіху, принаймні зі мною.

Елен, граціозне рудоволосе дівча, дуже мені подобається. Працює вона реєстраторкою в готелі «Едем» і має безліч ділових зв'язків, які, не вагаючись, використовує, якщо треба комусь допомогти. Взагалі вона не знає ні страху, ані сумнівів, і з нею, скажімо, залюбки можна красти автомобілі.

Елен привіталася зі мною дещо іронічно, а Франк взагалі не звернув уваги. Це мені не сподобалось. Я оглядівся довкола, шукаючи чогось випити, але нічого такого не побачив. Це не сподобалось мені що більше.

А Франк усе бренькав на піаніно.

— Лексі, — зрештою промовив він, все ще вдаючи байдужого, — чи слід вважати за парасольку те, що Арчі